— Що сталося, дорогенький?
— Усе гаразд, Кет, — сказав я. — Ти не хотіла б прямо зараз одягнутися й поплисти човном до Швейцарії?
— А ти хотів би?
— Ні, — сказав я. — Я волів би знову лягти в ліжко.
— То що тоді сталося?
— Бармен каже, що зранку мене мають заарештувати.
— Цей бармен божевільний?
— Ні.
— Тоді поквапся, дорогенький, прошу тебе, мерщій одягайся й рушаймо.
Вона сіла на край ліжка. Була ще й далі заспана.
— Цей бармен там, у ванній?
— Так.
— Тоді я не буду вмиватися. Відвернися, будь ласка, дорогенький, я за хвилиночку вберуся.
Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо так вона захотіла. В неї вже почав рости животик з дитинкою, і вона не хотіла, щоб я її таку бачив. Я вдягався, слухаючи, як періщить по вікнах дощ. Я не мав багато речей для пакування.
— У мене повно вільного місця у валізці, Кет, якщо тобі ще потрібно.
— Я майже все спакувала, — сказала вона. — Дорогенький, я, мабуть, нічого не розумію, але чому той бармен сидить у ванній?
— Тсс… він чекає, щоб занести вниз наші речі.
— Як це люб’язно з його боку.
— Він мій старий приятель, — сказав я. — Я колись навіть збирався вислати йому тютюн для люльки.
Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну пітьму. Озера я не побачив, тільки темряву й дощ, але вітер уже вщухав.
— Я готова, дорогенький, — сказала Кетрін.
— Добре.
Я підійшов до дверей ванної.
— Тут наші валізки, Еміліо, — сказав я.
Бармен узяв дві валізки.
— Це так люб’язно, що ви нам допомагаєте, — сказала Кетрін.
— Та то пусте, пані, — сказав бармен. — Я радий вам допомогти, щоб і самому не вскочити в халепу. Послухайте, — сказав він мені. — Я занесу це чорним ходом до човна. А ви виходьте, ніби просто захотіли прогулятися.
— Чудова ніч для прогулянки, — сказала Кетрін.
— Це правда, ніч не найкраща.
— Добре, що в мене є парасолька, — сказала Кетрін.
Ми вийшли в коридор, а тоді спустилися широкими сходами, встеленими м’яким килимом. Унизу біля дверей сидів за столиком швейцар.
Він здивувався, побачивши нас.
— Ви що, йдете надвір, сер? — запитав він.
— Так, — сказав я. — Хочемо побачити озеро під час бурі.
— Ви не маєте парасольки, сер?
— Ні, — сказав я. — Це пальто не промокає.
Він недовірливо на нього глянув.
— Я принесу вам парасольку, сер, — сказав він.
Він пішов і повернувся з величезною парасолькою.
— Трохи завелика, сер, — сказав він.
Я дав йому десять лір.
— О, ви такі люб’язні, сер. Дуже вам дякую, — сказав він.
Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Він усміхнувся Кетрін, і вона теж відповіла йому посмішкою.
— Не ходіть там довго в таку негоду, — сказав він. — Ви будете цілком мокрі, сер і леді.
Він був молодшим швейцаром, і його англійська була ще недосконала.
— Ми будемо недовго, — сказав я.
Ми спустилися стежкою, ховаючись під гігантською парасолею, проминули темний мокрий сад, перейшли дорогу й опинилися на оточеній трельяжами алеї, що тяглася берегом озера. Вітер тепер віяв до озера.
То був холодний і мокрий листопадовий вітер, і я знав, що в горах падає сніг. Ми пройшли повз човни, припнуті ланцюгами на схилах набережної, до того місця, де мав бути барменів човен. Вода здавалася аж чорною супроти каменю. Бармен вийшов до нас з-за дерев.
— Валізки у човні, — сказав він.
— Я хотів би заплатити вам за човен, — сказав я.
— А скільки у вас грошей?
— Не дуже багато.
— Тоді пришлете гроші пізніше. Це нормально.
— І скільки?
— Скільки захочете.
— Скажіть мені, скільки.
— Якщо доберетеся, пришліть мені п’ятсот франків. Це вам буде по кишені, головне, щоб ви доплили.
— Гаразд.
— Ось тут бутерброди. — Він подав мені пакунок. — Усе, що було в барі. Я все сюди поклав. А ще є пляшка бренді і пляшка вина.
Я сховав це все у валізку.
— Але за це я хотів би заплатити.
— Гаразд, дайте мені п’ятдесят лір.
Я дав йому гроші.
— Бренді добрий, — сказав він. — Можете не боятися почастувати ним свою даму. Нехай вона вже сідає в човен.
Він притримав човен, що розгойдувався на хвилях попід кам’яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в пелерину.
— Знаєте, куди прямувати?