— Дай мені трошки погребти, — сказала Кетрін.
— Не думаю, що тобі можна.
— Дурниці. Це навіть корисно мені. А то я зовсім тут закоцюбну.
— Може, не варто, Кет.
— Дурниці. Вагітній жінці навіть корисно веслувати в помірному темпі.
— Гаразд, але тоді веслуй помірковано. Я піду на корму, а ти тоді сядеш на моє місце. Тримайся за обидва планшири на бортах, коли йтимеш.
Я сів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як гребе Кетрін. Вона дуже вправно це робила, хоч весла були задовгі, тож їй доводилося нелегко. Я відчинив валізку, з’їв пару бутербродів і запив їх бренді. Мені враз полегшало, і я зробив ще один ковток.
— Скажи, коли втомишся, — сказав я.
А тоді трохи згодом:
— Дивись, щоб весло не вдарило тебе в животик.
— Якби і вдарило, — сказала Кетрін поміж гребками, — життя стало б значно простіше.
Я ще ковтнув бренді.
— Як веслується?
— Добре.
— Скажи, коли втомишся.
— Добре.
Я ще ковтнув бренді, а тоді вхопився за планшири човна і рушив допереду.
— Ні. Мені гарно веслується.
— Вертайся на корму. Я вже чудово відпочив.
Після бренді я гріб якийсь час легко й розмірено. Потім я кілька разів невдало занурював весла, після чого перейшов на короткі уривчасті гребки, відчуваючи в роті гіркий присмак жовчі, від того, що занадто жваво налягав на весла, хильнувши бренді.
— Можеш мені дати трохи водички? — сказав я.
— Простіше простого, — сказала Кетрін.
Перед світанком почало мрячити. Вітер ущух, або ж його затулили від нас гори, що оточували вигин озера. Збагнувши, що скоро розвидніє, я зручніше вмостився й наліг на весла. Я не знав, де ми опинилися, але хотів якнайшвидше дістатися швейцарської ділянки озера. Коли почало світати, ми були зовсім близько від берега. Я міг бачити каміння на ньому й дерева.
— Що це? — спитала Кетрін.
Я притримав весла і прислухався. Десь на озері гуркотів моторний човен. Я підгріб ближче до берега й зупинився. Гуркіт наближався, а тоді ми побачили неподалік за кормою під дощем моторний човен. Там на кормі були четверо з guardia di finanza, в насунутих на очі капелюхах альпійських стрільців, з піднятими комірами плащів і карабінами за плечима. Так рано-вранці вони всі виглядали заспаними. Я помітив, що на їхніх капелюхах і комірах плащів були якісь жовті нашивки. Моторний човен прогуртів далі і зник нам з очей під дощем.
Я знову вигріб углиб озера. Якщо ми були вже так близько від кордону, я не хотів, щоб до нас почав гукати якийсь дорожній патруль. Я залишався на безпечній відстані, звідки ледве міг бачити берег, і ще три чверті години гріб під дощем. Ми знову почули моторний човен, але я сидів тихенько, аж поки гуркіт мотора затих десь над озером.
— Думаю, що ми в Швейцарії, Кет, — сказав я.
— Справді?
— Точно не знатимемо, поки побачимо швейцарське військо.
— Або швейцарський флот.
— Зі швейцарським флотом погані жарти. Отой останній човен, який ми почули, мабуть, і представляв швейцарський флот.
— Якщо ми в Швейцарії, то треба буде гарно поснідати. Тут у Швейцарії розкішні булочки, масло і джеми.
Уже цілком розвидніло, і накрапав дрібненький дощик. Вітер і далі дув ззаду, і ми бачили, як озером бігли повз нас білі баранці. Я був певний, що ми вже в Швейцарії. Між дерев на березі стояло чимало будиночків, а трохи далі на схилі було містечко з кам’яницями, кількома віллами на пагорбах і церквою. Я пильно вдивлявся, чи немає вартових на дорозі, що тяглася понад берегом, але нікого не побачив. Дорога вже підступила до самого берега, і я помітив солдата, що виходив з придорожньої кав’ярні. Він був у сіро-зеленій формі і в касці, схожій на німецьку. Мав пухке вгодоване обличчя й вусики щіточкою. Він подивився на нас.
— Помахай йому, — сказав я Кетрін.
Вона помахала, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Я почав гребти поволіше. Ми вже проминали сільську набережну.
— Думаю, що кордон залишився давно позаду, — сказав я.