— Мусимо бути певні, дорогенький. Не хочемо, щоб нас завернули з кордону.
— Кордон вже далеко позаду. Я думаю, що в цьому містечку митниця. Майже певний, що це Бріссаґо.
— А італійців тут не буде? Митники ж бувають з обидвох країн.
— Але не під час війни. Не думаю, що італійців пропустили б через кордон.
Це було симпатичне маленьке містечко. Біля причалу стояло багато рибальських човнів, а на підпорах були розвішені сіті. Сіялася дрібна листопадова мжичка, але навіть під дощем містечко здавалося чистим і веселеньким.
— Може, тоді пристанемо й поснідаємо?
— Гаразд.
Я щосили наліг на ліве весло, підгріб до берега, тоді повернув човен боком до причалу і пристав. Я поклав у човен весла, вхопився за залізне кільце, ступив на мокре каміння і ось я вже був у Швейцарії. Прив’язав човна й подав руку Кетрін.
— Виходь, Кет. Просто розкішне відчуття.
— А що з валізками?
— Залиш у човні.
Кетрін зійшла на берег, і ось ми вже вдвох були у Швейцарії.
— Яка гарна країна, — сказала вона.
— Розкішна, правда?
— Ходімо поснідаємо?
— Розкішна країна, скажи? Так приємно відчувати її під ногами.
— Я нічого не відчуваю, бо в мене затерпли ноги. Але країна чудова, ось це я відчуваю. Дорогенький, чи ти розумієш, що ми вже тут і забралися з того клятого місця?
— Ще й як. Справді. Я ще ніколи так добре цього не розумів, як зараз.
— Подивись на ці будиночки. А площа яка гарненька, правда? Ми можемо тут поснідати.
— А скажи, який приємний дощик? Такого в Італії ніколи не буває. Веселий дощичок.
— І ми вже тут, дорогенький! Ти розумієш, що ми тут?
Ми зайшли в кав’яреньку й сіли за чистий дерев’яний столик. Нас п’янило це відчуття збудження. Люб’язна й охайна жіночка у фартушку підійшла й запитала, що ми бажаємо.
— Булочок, джему й кави, — сказала Кетрін.
— Вибачте, але булочок немає — війна.
— Тоді хліба.
— Я можу зробити грінки.
— Гаразд.
— А мені ще зробіть яєшню.
— Скільки яєць для пана?
— Три.
— Візьми чотири, дорогенький.
— Чотири яйця.
Жіночка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивилися одне на одного й розглядали кав’ярню.
— Дорогенький мій, дорогенький, як же тут гарно, правда?
— Просто розкішно, — сказав я.
— Нічого, що нема булочок, — сказала Кетрін. — Я цілу ніч про них думала. Але тепер мені байдуже. Зовсім байдуже.
— Думаю, що нас тут скоро заарештують.
— Дурниці, дорогенький. Поснідати ми встигнемо. А після сніданку можуть і заарештовувати. І нам вони нічого не зроблять. Ми громадяни Британії й Америки, і все в нас в ажурі.
— Ти ж маєш паспорт, правда?
— Звичайно. Але не треба про це говорити. Будьмо щасливі.
— Я ще ніколи не був щасливіший, — сказав я.
Жирнюща сіра кицька, хвіст якої стирчав, мов у павича, підійшла до нашого столика й почала муркотіти й тертися об мою ногу. Я простяг руку й погладив її. Кетрін радісно всміхнулася мені.
— А ось і кава, — сказала вона.
Нас заарештували після сніданку. Ми прогулялися містечком, а тоді спустилися до причалу взяти свої валізки. Біля нашого човна вже чатував солдат.
— Це ваш човен?
— Так.
— Звідки ви прибули?
— З того боку озера.
— Тоді я попрошу вас пройти зі мною.
— А наші валізки?
— Валізки можете взяти.
Я ніс валізки, Кетрін ішла біля мене, а солдат ззаду, скеровуючи нас до старого будинку митниці. Там нас почав допитувати худющий і войовничий з виду лейтенант.
— Якої ви національності?
— Американець і англійка.
— Покажіть ваші паспорти.
Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій.
Він довго їх розглядав.
— Чому ви приїхали до Швейцарії отак, на човні?
— Я спортсмен, — сказав я. — Захоплююсь веслуванням. Завжди гребу, коли з’являється нагода.
— Чому ви приїхали сюди?
— Займатися зимовими видами спорту. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом.
— Тут не займаються зимовим спортом.
— Ми це знаємо. Хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом.
— А що ви робили в Італії?
— Я вивчав архітектуру. Моя кузинка вивчала мистецтво.
— Чому ви звідти поїхали?
— Ми хочемо займатися зимовим спортом. Коли йде війна, архітектуру не вивчають.
— Залишайтесь, будь ласка, тут, — сказав лейтенант.