Выбрать главу

— Luge, — сказав перший службовець, — це тобоґан. 

— Дозволю собі не погодитися, — похитав головою другий службовець. — Я знову мушу не погодитися. Тобоґан дуже відрізняється від luge. Тобоґан виготовляють у Канаді з пласких рейок. А luge — це звичайні санки на полозках. Точність понад усе. 

— А ми могли б поїздити на тобоґанах? — запитав я. 

— Звичайно, могли б, — сказав перший службовець. — Навіть дуже добре. У Монтре можна купити чудові канадські тобоґани. Їх продають брати Окс. Вони імпортують свої тобоґани. 

Другий службовець відвернувся.  

— Для їзди на тобоґані потрібна спеціальна траса, piste. Ви не зможете їздити тобоґаном по вулицях Монтре. А де ви тут зупиняєтесь? 

— Ми ще не знаємо, — сказав я. — Ми щойно приїхали з Бріссаґо. Екіпаж чекає на вулиці. 

— Ви не пошкодуєте, якщо поїдете в Монтре, — сказав перший службовець. — Там чудовий, приємний клімат. І зовсім близько місця для зимового спорту. 

— Якщо ви справді цікавитесь зимовим спортом, — сказав другий службовець, — я раджу вам поїхати в Енґадін або Мюррен. Я аж ніяк не можу погодитися з тим, що вам пропонують їхати заради зимового спорту в Монтре. 

— У Лез-Авані над Монтре чудові умови для будь-яких видів зимового спорту.  

Прихильник Монтре люто зиркнув на свого колегу. 

— Джентльмени, — сказав я, — боюся, ми мусимо вже йти. Моя кузина дуже втомлена. Мабуть, ми таки поїдемо в Монтре. 

— Мої вітання, — потис мені руку перший службовець. 

— Гадаю, ви ще пошкодуєте, що не залишилися в Локарно, — сказав другий службовець. — У будь-якому випадку в Монтре ви маєте зареєструватися в поліції. 

— З поліцією не буде жодних проблем, — запевнив мене перший службовець. — Ви побачите, що всі місцеві мешканці люб’язні і привітні. 

— Дуже вам дякуємо, — сказав я. — Ми дуже цінуємо всі ваші поради. 

— До побачення, — сказала Кетрін. — Дуже дякуємо вам обидвом. 

Вони провели нас до дверей і вклонилися, хоч шанувальник Локарно зробив це трохи стримано. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж. 

— О, Господи, дорогенький, — сказала Кетрін. — Невже ми не могли б утекти звідти раніше?  

Я дав візникові назву готелю, порекомендованого одним зі службовців. Він підібрав віжки. 

— Ти забув про військо, — сказала Кетрін. Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.  

— Ще не маю швейцарських грошей, — сказав я. 

Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив з місця, і ми поїхали до готелю. 

— А чому ти вибрала Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш поїхати туди? 

— Це перше місто, яке мені пригадалося, — сказала вона. — Воно непогане. Ми можемо поселитися десь у горах. 

— Хочеш спати? 

— Я вже засинаю. 

— Ми добре виспимось. Бідна моя Кет, нічка була довга й важка. 

— Мені було добре, — сказала Кетрін. — Особливо, коли ти зробив вітрило з парасолі. 

— Ти хоч розумієш, що ми вже у Швейцарії? 

— Ні, боюся, що прокинусь і виявиться, що це був сон. 

— Я теж. 

— Але ж це все насправді, дорогенький, так? Я не їду проводжати тебе десь у Мілані на stazione

— Маю надію, що ні. 

— Не кажи такого. Це мене лякає. Може, ми і справді їдемо на вокзал. 

— Я вже як п’яний і нічого не можу второпати, — сказав я. 

— Покажи мені руки. 

Я простягнув їй долоні. Вони були обдерті і вкриті пухирями. 

— Але немає рани в боці, — сказав я. 

— Не святотатствуй. 

Я був дуже втомлений, і мені паморочилось у голові. Уся моя ейфорія минула. Екіпаж їхав далі вулицею. 

— Бідні мої рученьки, — сказала Кетрін. 

— Не торкайся їх, — сказав я. — Господи, я вже не знаю, де ми. Куди ми їдемо, візник?  

Візник зупинив коня. 

— У готель «Метрополь». Ви що, не хочете туди? 

— Хочемо, — сказав я. — Усе нормально, Кет. 

— Усе гаразд, дорогенький. Не турбуйся. Ми добре виспимося, і завтра ти вже не почуватимеш себе п’яним. 

— Я дійсно як п’яний, — сказав я. — Увесь цей день, немов якась комедія. Можливо, це в мене від голоду. 

— Ти просто втомився, дорогенький. Усе буде добре.  

Екіпаж під’їхав до готелю. Хтось вийшов по наші валізки. 

— Мені й так непогано, — сказав я. Ми рушили тротуаром до готелю. 

— Я знаю, тобі буде добре. Ти просто втомився. Так довго не спав. 

— Ну, але ми вже тут. 

— Так, ми справді тут. 

Слідом за хлопцем, який ніс наші валізки, ми зайшли в готель.