Розділ тридцять восьмий
Тієї осені сніг випав дуже пізно. Ми жили в брунатному дерев’яному будинку серед сосон на схилі гори, де вночі підморожувало, і зранку вода у двох глечиках на комоді вкривалася тонкою кірочкою льоду. Пані Ґуттінґен приходила ранесенько до кімнати, щоб зачинити вікна й розпалити вогонь у височенькій кахляній грубі. Соснові дрова потріскували і спалахували, а коли у грубі починав гудіти вогонь, пані Ґуттінґен приходила вдруге з оберемком великих полін і глечиком з гарячою водою. Коли кімната прогрівалася, вона приносила сніданок. Снідаючи в ліжку, ми могли бачити озеро й гори по той бік озера, на французькому березі. Вершини гір були вкриті снігом, а сіра вода озера мала сталево-синій відблиск.
Перед нашим будиночком-шале була дорога, що вела в гори. Колії й вибоїни від коліс ставали від морозу тверді як залізо, а дорога невпинно здіймалася дедалі вище, проходячи лісом, а тоді довкола гори туди, де вже були луки, стодоли й хатинки серед лугів на узліссях понад долиною. Долина була глибока, і на її дні струменів потічок, що впадав у озеро, і коли з долини віяв вітер, можна було чути, як дзюркоче цей потічок між камінням.
Іноді ми звертали з дороги на стежку, що вела в сосновий ліс. У лісі земля під ногами була м’якша, мороз її не сковував так, як на дорозі. Але затвердла дорога також нас не лякала, бо підошви й каблуки наших черевиків були підбиті цвяхами, і цвяхи на підборах застромлювалися в замерзлі колії, тож у таких черевиках було приємно пройтися дорогою, це навіть бадьорило. Але й лісом було гарно прогулюватися.
Перед будинком, де ми мешкали, гора стрімко спускалася до невеличкої рівнини понад озером, і ми сідали під сонечком на ґанку і бачили дорогу, що звивалася, збігаючи схилом гори, і тераси виноградників на схилі нижчої гори, лози яких оголилися, готуючись до зими, і поля, розділені кам’яними огорожами, а під виноградниками — будиночки містечка на вузькій рівнині понад берегом озера. Посеред озера був острівець з двома деревами, що скидалися на подвійне вітрило рибальського човна. По той бік озера здіймалися круті й гостроверхі гори, а наприкінці озера між двома гірськими пасмами простяглася пласка долина Рони, а ще далі, де долину перерізали гори, височіла Дан-дю-Міді. То була висока засніжена гора, що панувала над усією долиною, але була так далеко, що навіть не відкидала тіні.
Коли яскраво світило сонце, ми обідали на ґанку, а решту часу їли нагорі, в маленькій кімнатці з голими дерев’яними стінами й величенькою грубою в кутку. Ми купували в містечку журнали і книжки, серед яких була й «Гойль», збірка, завдяки якій ми навчилися чимало картярських ігор для двох. Ця невеличка кімнатка з грубою була нашою вітальнею. Там стояло двоє зручних крісел і столик для книжок і журналів, а на обідньому столі, коли з нього прибирали посуд, ми грали в карти. Пан і пані Ґуттінґени мешкали внизу, і інколи вечорами ми чули, як вони перемовляються між собою: їм також було затишно вдвох. Він колись працював метрдотелем, а вона покоївкою в тому самому готелі, і вони заощадили достатньо грошей, щоб купити цей будинок. Вони мали сина, який теж хотів стати метрдотелем. Він навчався цьому фаху в одному з готелів Цюриха. Унизу був салончик, де вони торгували вином і пивом, тож інколи вечорами ми чули, як на дорозі зупинялися підводи, й чоловіки піднімалися сходами до салону випити винця.
У коридорі до нашої вітальні стояв ящик з дровами, з якого я брав поліна, підтримуючи вогонь у грубі. Але ми не сиділи допізна. Ми йшли до ліжка в нашій великій спальні, не вмикаючи світла, а роздягнувшись, я відчиняв вікна, дивився на ніч, холодні зорі й сосни під вікном, а тоді мерщій стрибав до ліжка. Було так гарно лежати в ліжку, вдихаючи холодне чисте повітря, й бачити ніч за вікном. Ми гарно спали, і якщо я й прокидався вночі, то тільки з однієї причини, і я тоді вкрай обережно, щоб не розбудити Кетрін, зсував із себе перину і знову засинав, насолоджуючись теплом і легкістю тоншого покривала. Війна здавалася такою ж далекою, як футбольний турнір у якомусь чужому коледжі. Але я знав з газет, що в горах і далі точилися бої, бо досі не випав сніг.
Іноді ми спускалися горою до Монтре. Униз вела стежка, але вона була стрімка, тому ми зазвичай ішли дорогою, прямуючи цим широченьким замерзлим путівцем поміж полів, тоді поміж кам’яними мурами виноградників, а вже внизу між хатинками сіл, що були на шляху. Там було три села: Шерне, Фонтаніван і ще одне, забув його назву. Тоді ми ще проминали дорогою старовинний замок — château з міцними кам’яними мурами, що стояв на уступі гори серед розташованих терасами виноградників, де всі сухі й рудуваті лози були прив’язані до тичок, що їх підтримували, земля наготувалася до снігу, а озеро далеко внизу виглядало пласким і сірим, як сталь. Після château дорога довший час була доволі пологою, а тоді повертала праворуч і, вимощена вже бруківкою, стрімко спускалася в Монтре.