Ми нікого не знали в Монтре. Прогулювалися собі берегом озера, дивилися на лебедів і на численних мартинів та крячків, що злітали вгору, коли до них підходити, і пронизливо квилили, дивлячись на воду. Далі від берега плавали зграйки норців, маленьких і темних, що залишали по собі сліди на воді.
У містечку ми блукали головною вулицею й розглядали вітрини крамниць. Багато великих готелів були закриті, але більшість крамниць працювали, і нас усі були раді там бачити. Там була гарна перукарня, і Кетрін ходила туди робити собі зачіску. Власниця перукарні була дуже привітна, це була єдина знайома нам людина в Монтре. Поки Кетрін була там, я ходив у пивбар, пив темне мюнхенське пиво й читав газети. Я переглядав «Корр’єре делла Сера», а також англійські й американські газети, що приходили з Парижа. Всі оголошення були зафарбовані чорним, мабуть, для того, щоб завадити таким чином комунікації з ворогом. Невесело було це все читати. Скрізь були погані справи. Я сидів у кутку з важким кухлем темного пива й відкритим паперовим пакетиком прецлів, їв солоні прецлі, що добре смакували до пива, і читав про всю цю катастрофу. Я думав, що Кетрін прийде сюди, але її все не було, тож я поклав газети назад на стелаж, заплатив за пиво й попрямував вулицею назустріч їй. День був холодний і похмурий, наче взимку, і навіть від каміння будинків віяло холодом. Кетрін ще й досі була в перукарні. Жінка-перукарка завивала їй волосся. Я сидів у маленькій кабінці й дивився. Це видовище мене збуджувало, Кетрін усміхалася і щось мені говорила, а мій голос аж трохи захрип від збудження. Щипці приємно подзенькували, я міг бачити Кетрін одразу в трьох дзеркалах, а в кабінці було затишно й тепло. Аж ось перукарка уклала Кетрін волосся, Кетрін подивилась у дзеркало і трохи підправила зачіску, витягаючи й заколюючи шпильки, а тоді підвелася.
— Вибач, що це було так довго.
— Monsieur виглядав дуже захопленим. Правда, monsieur? — усміхнулася жінка.
— Так, — сказав я.
Ми вийшли на вулицю й попрямували нею. Було холодно, мов узимку, і віяв вітер.
— Ой, люба, я так тебе кохаю, — сказав я.
— Правда ж, нам тут гарно? — сказала Кетрін. — Чуєш. Давай-но підемо кудись і вип’ємо пива замість чаю. Це дуже корисно для маленької Кетрін. Не буде так швидко рости.
— Ох, ця мала Кетрін, — сказав я. — Така нероба.
— Вона була дуже чемна, — сказала Кетрін. — Майже не завдає клопоту. Лікар каже, що пиво мені корисне, щоб вона не дуже росла.
— Якщо ти не даватимеш їй рости, і вона виявиться хлопчиком, він може стати жокеєм.
— Думаю, що коли ми вже справді матимемо дитину, нам треба буде одружитися, — сказала Кетрін.
Ми сиділи в кутку за столиком у пивбарі. Надворі вже сутеніло. Було ще рано, але день був похмурий, і швидко почало смеркати.
— Можемо одружитися й тепер, — сказав я.
— Ні, — сказала Кетрін. — Мені буде соромно. Уже все видно. Я не зможу брати шлюб у такому вигляді.
— Шкода, що ми досі не одружилися.
— Можливо, це було б краще. Але ж коли ми могли це зробити, дорогенький?
— Не знаю.
— Я знаю одне. Я не піду брати шлюб такою гладкою матроною.
— Ти зовсім не гладка.
— О, так, дорогенький. Перукарка вже питала мене, чи то наша перша дитина. Я збрехала і сказала ні, ми вже маємо двох хлопчиків і двох дівчат.
— То коли ж ми одружимось?
— Коли я знову схудну. Влаштуємо розкішне весілля, щоб усі думали, яка ж це гарна молода пара.
— І це тебе не турбує?
— Дорогенький, чого б це мало мене турбувати? Мені тільки одного разу було погано, коли я відчула себе якоюсь повією в Мілані, та й то це тривало тільки сім хвилин, а причиною були ті меблі в номері. Хіба ж я тобі не добра дружина?
— Ти чудова дружина.
— Тоді не переймайся формальностями, дорогенький. Я вийду за тебе заміж одразу, коли знову схудну.
— Гаразд.
— Думаєш, я можу випити ще одне пиво? Лікар казав, що в мене трохи завузькі стегна, тому було б краще, щоб ми не давали малій Кетрін задуже рости.