— А що він ще сказав? — розхвилювався я.
— Нічого. В мене чудовий кров’яний тиск, дорогенький. Він був просто захоплений моїм кров’яним тиском.
— А що він сказав про твої вузькі стегна?
— Нічого. Зовсім нічого. Сказав, щоб я не ставала на лижі.
— Це правильно.
— Він сказав, що вже запізно починати, якщо я ніколи не робила цього раніше. Тобто, можна спробувати, але так, щоб не падати.
— Я бачу, що він великий жартівник.
— Він справді був дуже приємний. Покличемо його, коли почнуться пологи.
— А ти запитала його, чи нам слід одружитися?
— Ні. Я сказала йому, що ми одружилися чотири роки тому. Розумієш, дорогенький, якщо я одружуся з тобою, я стану американкою, а за американськими законами дитина вважатиметься законною, хоч коли б ми взяли шлюб.
— Де це ти таке розкопала?
— У бібліотеці, в нью-йоркському «Всесвітньому альманасі».
— Яка ти розкішна дівчинка.
— Я буду дуже рада стати американкою, і ми поїдемо в Америку, правда, дорогенький? Я хочу побачити Ніагарський водоспад.
— Ти чудова дівчинка.
— Я ще щось хотіла б побачити, але не можу пригадати.
— Бойні?
— Ні. Не можу пригадати.
— Будинок Вулворта?
— Ні.
— Великий каньйон?
— Ні. Але хочу і його побачити.
— То що ж то було?
— Золоті Ворота! Ось що я хочу побачити. А де ці Золоті Ворота?
— У Сан-Франциско.
— Туди й поїдемо. Я все одно хотіла побачити Сан-Франциско.
— Гаразд. Поїдемо.
— А тепер поїхали до себе нагору. Добре? Встигнемо на поїзд?
— Буде на початку шостої.
— То їдьмо.
— Гаразд. Я тільки вип’ю ще кухоль пива.
Коли ми вийшли на вулицю, а тоді почали підніматися сходами до станції, було вже дуже холодно. Холодний вітер віяв з Ронської долини. У вітринах крамниць світилося, і ми видерлися крутими кам’яними сходами на горішню вулицю, а тоді ще одними сходами до станції. Там уже стояв електропоїзд, усі вагони якого були освітлені. Час відходу демонструвався на окремому циферблаті. Його стрілки показували десять хвилин на шосту. Я поглянув на станційний годинник. Було вже п’ять хвилин на шосту. Коли ми сідали у вагон, я побачив машиніста й кондуктора, що виходили з буфету. Ми сіли й відчинили вікно. Поїзд опалювали електрикою, і у вагоні було душно, але з вікна повіяло свіжим холодним повітрям.
— Втомилася, Кет? — запитав я.
— Ні. Чудово себе почуваю.
— Їхати недалеко.
— Я люблю тут їздити, — сказала вона. — Не журись за мене, дорогенький. Зі мною все добре.
Сніг випав лише за три дні до Різдва. Одного ранку ми прокинулись, а за вікном падав сніг. Ми лежали в ліжку, у грубі гудів вогонь, а ми дивилися, як сипле сніг. Пані Ґуттінґен забрала таці від сніданку і доклала полін у грубу. Це була справжня заметіль. Господиня сказала, що мести почало десь опівночі. Я підійшов до вікна й визирнув з нього, але по той бік дороги вже нічого не було видно. Мело й завівало зі страшною силою. Я знову ліг у ліжко, і ми лежали собі й розмовляли.
— Жаль, що мені не можна на лижі, — сказала Кетрін. — Мене просто злість бере.
— Дістанемо санки й поїдемо дорогою вниз. Для тебе це буде не гірше, ніж їхати машиною.
— А не труситиме?
— Побачимо.
— Хоч би не дуже трусило.
— Пізніше прогуляємось по снігу.
— Перед обідом, — сказала Кетрін, — щоб нагуляти гарний апетит.
— Я й так завжди голодний.
— Я теж.
Ми вийшли під сніг, але скрізь були такі замети, що ми не могли далеко зайти.
Я йшов попереду, прокладаючи стежку до станції, але поки ми туди дісталися, ми вже відчули втому. Так мело, що ми майже нічого не бачили, тож ми зайшли в маленький готельчик біля станції, де обтрусили одне одного віничком, сіли на лаву й замовили вермут.
— Оце так завірюха, — сказала буфетниця.
— Так.
— Цього року довго не було снігу.
— Так.
— Можна, я з’їм шоколадку? — сказала Кетрін. — Чи нам уже скоро обідати? Я весь час голодна.
— Можеш з’їсти, — сказав я.
— Я візьму з горішками, — сказала Кетрін.
— Вони дуже смачні, — сказала буфетниця. — Я їх найбільше люблю.
— А я ще вип’ю вермуту, — сказав я.
Коли ми вийшли, щоб повертатися назад, нашу стежку вже цілком замело снігом. Там, де були наші глибокі сліди, проглядалися лише ледь помітні ямки. Сніг сипав нам у очі, і ми ледве могли щось бачити. Ми обтрусилися й пішли нагору обідати. Обід нам подавав пан Ґуттінґен.