— Завтра вже можна й на лижі, — сказав він. — Ви ходите на лижах, пане Генрі?
— Ні. Але хотів би навчитися.
— Навчитися легко. Мій син приїде на Різдво і вас навчить.
— Це добре. А коли він приїде?
— Завтра ввечері.
Коли ми сиділи після обіду біля груби в нашій маленькій кімнатці, дивлячись на сніг за вікном, Кетрін сказала:
— А ти не хотів би, дорогенький, поїхати кудись без мене, разом із чоловіками, на лижах?
— Ні. Навіщо це мені?
— Мені інколи здається, що ти б хотів побачити й інших людей, крім мене.
— А ти хочеш бачити когось іншого?
— Ні.
— От і я теж ні.
— Я знаю. Але ж ти інакший, ніж я. Я чекаю дитину, тому мені й не хочеться робити нічого іншого. Я знаю, що я зараз страшенно дурненька й забагато говорю, і здається, що тобі варто було б кудись поїхати, щоб не втомитися від мене.
— Ти хочеш, щоб я кудись поїхав?
— Ні. Я хочу, щоб ти був тут.
— Я теж цього хочу.
— Ходи до мене, — сказала вона. — Я хочу помацати ґулю на твоїй голові. Вона така велика.
Вона провела пальцем по ґулі.
— Дорогенький, а ти не хотів би відпустити бороду?
— Ти цього б хотіла?
— Було б цікаво. Хотіла б тебе побачити з бородою.
— Гаразд. Відрощу. Почну просто зараз. Гарна ідея. Матиму чим зайнятися.
— Тебе турбує те, що ти сидиш без діла?
— Ні. Мені це подобається. Моє життя чудове. А в тебе?
— Моє життя теж гарне. Я тільки боялася, що тобі зі мною буде нудно, бо я так розтовстіла.
— Ой, Кет. Ти навіть не уявляєш, як я шалію від тебе.
— Навіть від такої?
— Від будь-якої. Мені з тобою добре. Хіба ж нам погано живеться?
— Добре, просто мені здавалося, що ти якийсь неспокійний.
— Ні. Інколи мені цікаво знати, що там на фронті, що з тими людьми, яких я знав, але це таке. Я довго про це не думаю.
— А про кого ти хотів би знати?
— Про Рінальді, священника й багатьох інших людей, яких я знав. Але я довго про них не думаю. Не хочу думати про війну. Я з нею покінчив.
— А про що ти зараз думаєш?
— Ні про що.
— Ні, ти думав про щось. Скажи мені.
— Думав, чи справді у Рінальді був сифіліс.
— І це все?
— Так.
— А в нього сифіліс?
— Я не знаю.
— Добре, що в тебе немає. А в тебе щось таке було колись?
— Була гонорея.
— Не хочу й чути про це. Тобі боліло, дорогенький?
— Дуже.
— Хотіла б і я це мати.
— Не кажи такого.
— Справді. Я б хотіла це мати і бути як ти. І ще хотіла б бути з усіма твоїми дівчатами, щоб зараз насміхатися з них.
— Гарна була б картинка.
— І зовсім не гарна, якщо ти підчепив від них гонорею.
— Я знаю. Дивись, який сніг.
— Я волію дивитись на тебе. Дорогенький, а чому б тобі не відростити волосся?
— Як відростити?
— Щоб воно було трохи довшим.
— Воно й так досить довге.
— Ні, хай воно ще трохи відросте, а я тоді обріжу моє, і ми будемо однакові з тобою, тільки я білява, а ти чорнявий.
— Я не дозволю тобі обрізати волосся.
— Буде цікаво. Бо мені вже воно остогидло. Стільки мороки з ним у ліжку вночі.
— Мені подобається.
— А, може, й коротке сподобалося б?
— Може. Але мені подобається таке, як є.
— Коротке могло бути гарне. Ми б тоді були однакові. Ой, дорогенький, я так тебе хочу, що воліла б просто стати тобою.
— А ти і так є. Ми з тобою одне ціле.
— Я знаю. Це стається вночі.
— Наші ночі розкішні.
— Я хочу, щоб ми зовсім злилися. Не хочу, щоб ти кудись їхав. Я просто так це сказала. Якщо хочеш, можеш поїхати. Але швидше вертайся. Бо я, дорогенький, взагалі не живу, коли тебе немає.
— Нікуди я від тебе не поїду, — сказав я. — Коли тебе немає, я нічого не вартий. Це вже тоді не життя.
— Я хочу, щоб ти жив своїм життям. Хочу, щоб у тебе було гарне життя. Але ж ми проживемо його разом, правда?
— То як мені тепер, відрощувати бороду чи ні?
— Так. Відрощуй. Буде дуже цікаво. Може, ти вже на Новий Рік будеш з бородою.
— А хочеш тепер пограти в шахи?
— Я б радше погралася з тобою.
— Ні. Пограймо в шахи.
— А потім просто пограємось?
— Так.
— Гаразд.
Я дістав шахівницю й розставив фігури. Надворі й далі була хурделиця.
Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. Місяць світив у вікно, і на ліжко падала тінь від віконної рами.