— Ти не спиш, коханий?
— Ні. А тобі теж не спиться?
— Я просто прокинулась і згадала, якою напівбожевільною я була, коли вперше тебе зустріла. Пам’ятаєш?
— Ти тільки трішечки була божевільною.
— Тепер я вже не така. Мені тепер просто розкішно. Ти так гарно вимовляєш це слово. Ану скажи «розкішно».
— Розкішно.
— Ой, ти такий солоденький. І я вже не божевільна. Я просто дуже-дуже-дуже щаслива.
— А тепер спи, — сказав я.
— Гаразд. Давай заснемо одночасно.
— Давай.
Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав, думаючи про різні речі, й дивився, як спить Кетрін, і як місяць осяває її личко. А тоді я теж заснув.
Розділ тридцять дев’ятий
До середини січня в мене вже відросла справжня борода, а зима була в розпалі, холодні ясні дні і люті морозяні ночі. Ми знову могли прогулюватися дорогами. Сніг там був тепер твердий і гладенький, добре утрамбований саньми, що возили сіно і дрова, а також колодами, що їх волочили з гори вниз. Сніг лежав скрізь, майже до самого Монтре. Гори по той бік озера були зовсім білі, і вся Ронська долина була встелена снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки протилежним схилом гори до Бен-де-л’Альяза. Кетрін мала підбиті цвяхами черевики та плащ і спиралася на ціпок з гострим сталевим наконечником. У плащі вона не здавалася гладкою, і ми не ходили зашвидко, а коли вона втомлювалася, зупинялися й сідали на колоди край дороги.
У Бен-де-л’Альязі був невеличкий готельчик між дерев, куди приходили промочити горло лісоруби, і ми теж сідали там погрітись біля груби й випити гарячого червоного вина зі спеціями та лимоном. Його називали glühwein, і воно чудово надавалося для того, щоб зігрітися або відсвяткувати якусь подію. У готельному барі було темно й накурено, а коли ми знову виходили надвір, холодне повітря обдавало вогнем легені, і коли ви дихали, німів кінчик вашого носа. Ми озиралися на готельчик, вікна якого світилися, а коні лісорубів били копитами і смикали головами, щоб зігрітися. Волосинки на їхніх мордах бралися памороззю, а їхній віддих застигав у повітрі морозяними пасмами. Дорога додому була якийсь час гладенька і слизька, а лід був аж помаранчевий від кінських виділень, аж поки путівець, яким волокли колоди, звертав убік. Далі дорога вже була вкрита чистим утрамбованим снігом і йшла лісом, де двічі, повертаючись додому, ми бачили лисів.
Гарно тут було, і ми щоразу отримували радість від наших прогулянок.
— У тебе вже така чудова борода, — сказала Кетрін. — Зовсім як у лісорубів. Ти бачив того чоловіка з маленькими золотими сережками?
— Він полює на гірських козиць, — сказав я. — Мисливці кажуть, що сережки у вухах допомагають їм краще чути.
— Справді? Я щось не вірю. Я думаю, вони носять їх, щоб усі впізнавали в них мисливців на козиць. А що, тут є гірські козиці?
— Так, за Дан-де-Жаманом.
— Цікаво було б побачити лиса.
— Коли він спить, то обгортається хвостом, щоб не замерзнути.
— Приємне, мабуть, відчуття.
— Я завжди хотів мати такого хвоста. Правда, було б потішно, якби в нас були лисячі хвости?
— Було б дуже незручно вдягатися.
— Ми б замовили відповідні костюми або жили в такій країні, де це б нікого не обходило.
— А ми й живемо у країні, де нікого й ніщо не обходить. Хіба не чудово, що ми ні з ким не зустрічаємось? Ти ж не хочеш нікого бачити, дорогенький?
— Ні.
— Посидимо тут ще хвилинку? Я трошки втомилася.
Ми сиділи на колодах, притулившись одне до одного. Дорога попереду спускалась до лісу.
— Вона ж не заважатиме нам, правда? Наша мала пустунка.
— Ні. Ми їй не дозволимо.
— А що в нас із грішми?
— Купа грошей. Мені вже сплатили останній переказний вексель.
— А твоя родина не спробує забрати тебе звідси, знаючи, що ти в Швейцарії?
— Можливо. Треба буде їм щось написати.
— А ти ще не писав?
— Ні. Тільки про вексель.
— Слава Богу, що я не твоя родичка.
— Відправлю їм телеграму.
— Ти взагалі про них не дбаєш?
— Раніше дбав, але ми так часто сварилися, що все якось пропало.
— Я думаю, вони мені сподобалися б. Можливо, навіть дуже.
— Годі про них говорити, бо я ще почну перейматися ними.
Трохи згодом я сказав:
— Ходімо, якщо ти вже відпочила.
— Відпочила.