Священик був молодий і легко червонів; він носив таку саму форму, як усі ми, тільки над лівою нагрудною кишенею його сірого френча був нашитий темно-червоний оксамитовий хрест. Капітан говорив каліченою італійською мовою — задля мене, гадаючи, мабуть, що так я все зрозумію і нічого не пропущу.
— Священик сьогодні з дівчатка, — сказав капітан, переводячи погляд із священика на мене.
Священик усміхнувся, почервонів і похитав головою. Капітан часто збиткувався з нього.
— Неправда? — спитав капітан. — Сьогодні я бачив священик з дівчатка.
— Ні,— сказав священик.
Решта офіцерів потішалися з того збиткування.
— Священик не з дівчатка, — провадив капітан. — Священик нікoли з дівчатка, — пояснив він мені. Тоді взяв мою склянку й наповнив її вином, увесь час пильно дивлячись на мене, та разом з тим не спускаючи з ока й священика. — Священик кожна ніч п'ять на один. — Усі за столом засміялися. — Ви зрозумів? Священик кожна ніч п'ять на один! — Він зробив промовистий жест рукою і голосно зареготав.
— Папа римський хоче, щоб у цій війні перемогли австріяки, — сказав майор. — Він любить Франца-Йосифа. Ото звідти й гроші. А я атеїст.
— Ви читали «Чорну свиню»? — запитав лейтенант. — Ось я вам дістану. Ця книжка похитнула мою віру.
— То брудна й непристойна книжка, — сказав священик. — Не вірю, що вона вам сподобалась.
— Дуже корисна книжка, — сказав лейтенант. — Там розказано, які вони є, ті святі отці. Вам сподобається, — мовив він до мене.
Я усміхнувся до священика; і він усміхнувсь мені у відповідь через освітлений свічкою стіл.
— Не читайте тієї книжки, — сказав він.
— Я вам неодмінно дістану, — пообіцяв лейтенант.
— Усі розумні люди — атеїсти, — мовив майор. — Я і в масонство не вірю.
— А от я вірю в масонство, — сказав лейтенант. — То благородна спілка.
Хтось увійшов, і, коли відчинилися двері, я побачив, як надворі падає сніг.
— Тепер, як випав сніг, наступу більш не буде, — мовив я.
— Звісно, що ні,— сказав майор. — Вам слід би взяти відпустку. Поїхати до Рима, Неаполя, Сіцілії…
— Йому треба відвідати Амальфі, — сказав лейтенант. — Я дам вам листа до моїх старих в Амальфі. Вони вас приймуть, як сина.
— Нехай їде до Палермо.
— Йому б поїхати на Капрі.
— Я хотів би, щоб ви побачили Абруцці й навідали моїх родичів у Капракотті,— обізвався священик.
— Ви тільки послухайте його! Абруцці! Та там же ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому бачити тих селюків! Нехай їде до осередків культури й цивілізації.
— Йому треба гарних дівчаток. Я дам вам кілька адрес у Неаполі. Прегарні молоденькі дівчатка — і всі під крильцем у матусь. Ха-ха-ха! — Капітан розтулив долоню, задерши великого пальця й розчепіривши решту, як ото роблять, коли показують живі тіні. На стіну впала тінь його руки. Він знову заговорив каліченою мовою: — Ви туди — отакий, — і показав на великий палець, — а назад — отакий, — торкнувсь мізинця.
Всі засміялися.
— Дивіться, — мовив капітан і знову випростав долоню. Знову полум'я свічки відкинуло на стіну обриси його руки. Він почав із задертого великого пальця і назвав по черзі всі п'ять: sotto-tenente (великий), tenente (вказівний), capitano (середній), maggiore (підмізинний), tenente-colonelo (мізинець)[1].— Ви туди — sotto-tenente! Ви назад — tenente-colonelo!
Всі за столом сміялися. Капітанова гра на пальцях неабияк потішила їх. А він подивився на священика й гукнув:
— Кожна ніч священик п'ять на один!
Усі знову засміялись.
— Не гаючись їдьте у відпустку, — сказав майор.
— Хотів би й я поїхати з вами і все вам показати, — докинув лейтенант.
— А коли вертатиметеся, привезіть грамофон.
— Привезіть гарних оперних платівок.
— Привезіть Карузо.
— Не треба Карузо. Він горлає.
— А ви б не хотіли так горлати?
— Він горлає. Кажу вам, горлає!
— Я хотів би, щоб ви поїхали в Абруцці,— сказав священик. Усі інші голосно сперечалися. — Там добре полювання. Вам сподобаються тамтешні люди, і хоч узимку в тих краях холодно, проте ясно й сухо. Ви могли б погостювати в нашій родині. Мій батько чудовий мисливець.