— Я не про те.
— Коли б ми найняли тямущого механіка, а не того недоука-тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи не спалив би підшипника.
— Я не про те.
— Коли б ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча, і не злигалася зі мною…
— Та я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?
— Ні,— відказав він. — Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.
— Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.
— Ні. Я не маю чого втрачати.
— Не пий, — сказала вона. — Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.
— От ти й роби, — сказав він. — А я стомився.
Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар симплонського експреса розітнув темряву, — він тоді від'їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що їх він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівчатам: «От бачите, ніякий то не сніг», — і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки всі загинули ще до кінця зими.
Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень, — того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замєло снігом.
У Шрунці на перший день різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з'їжджали з великого льодовика над «Мадленер-гаузом», і сніг був гладенькій, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам'ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.
Того року несподіваний снігопад заскочив їх у «Мадлєнер-гаузі», і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження, Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir[63] . Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру.
Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійськіх офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!»
З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої біля Пасубіо, про наступ на Пертіку й Асалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьєро.
Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири… Нараз йому спав на пам'ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий Kirsch[64] з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.