Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски, навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був «астра», калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли. натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починає лущитись і обсипатись.
Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька.
— Добрий вечір, містере Генрі, — привіталася вона.
— Здрастуйте, — відказав я.
Черговий за столом сидів і слухав.
— Посидимо тут чи вийдемо в сад?
— Краще ходімо в сад. Там не так жарко.
Я рушив за, нею до саду, і черговий дивився нам услід. Коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала:
— Де ви були?
— Виїздив на пости.
— Ви не могли прислати мені записку?
— Ні,— сказав я. — Не випадало. Я думав повернутися того ж дня.
— Треба було сповістити мене, любий.
Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував.
— Ми не могли б кудись піти?
— Ні,— відказала вона. — Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було.
— Сьогодні третій день. Але ж я повернувся. Вона подивилась на мене.
— I кохаєте мене?
— Так.
— Ви ж казали, що кохаєте мене, правда?
— Авжеж, — збрехав я, — кохаю — Нічого такого я не казав.
— I будете звати мене Кетрін?
— Кетрін…
Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом.
— Скажіть: «Ось вечір — і я знову з Кетрін».
— Ось вечір — і я знову з Кетрін.
— Ой любий, ви й справді знову зі мною?
— Так.
— Я дуже кохаю вас, і мені було так страшно! Ви не покинете мене?
— Ні. Я завжди повертатимусь.
— Ой, я так вас кохаю! Будь ласка, знов покладіть туди руку.
— Та я ж не забирав її.
Я повернув Кетрін так, щоб, цілуючи, бачити її обличчя, і побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей. Мені спало на думку, що вона, мабуть, трохи схибнута. А втім, дарма, коли й так. Мене анітрохи не турбувало, в яку історію я встряю. Однаково це було краще, ніж щовечора ходити в дім для офіцерів, де дівчата обсідали тебе з усіх боків, на знак приязні надіваючи задом наперед твій кашкет, і час від часу відлучалися нагору з котримсь із твоїх братів офіцерів. Я знав, що не кохаю Кетрін Барклі, та й гадки не мав закохуватись у неї. Усе те була гра, як ото бридж, тільки в ній ти грав не картами, а словами. Як і в бриджі, треба було прикидатися, ніби граєш на гроші чи на щось інше. I ніхто не питав, на що саме. Мене таке цілком задовольняло.