— Якби ж то нам кудись піти, — сказав я. Мені, як і кожному чоловікові, уже давалися взнаки ці довгі ніжності навстоячки.
— Нема куди, — відказала Кетрін, повертаючись до дійсності, хоч як далеко вона була перед тим.
— А може, посидьмо трохи тут?
Ми сіли на пласку кам’яну лаву. Я тримав Кетрін Барклі за руку. Обняти себе вона не давала.
— Ви дуже стомилися? — запитала вона.
— Та ні.
Вона втупила очі в траву під ногами.
— Нечесну ми ведемо гру, правда ж?
— Яку гру?
— Не будьте дурним.
— Я не дурний, то я навмисне.
— Ви хороший хлопець, — сказала вона. — I граєте як умієте. Але це нечесна гра.
— Ви завжди вгадуєте чужі думки?
— Ні, не завжди, Але ваші вгадую. Вам ні до чого вдавати, ніби ви закохані в мене. Годі на сьогодні. Про що б ви ще хотіли поговорити?
— Але ж я справді кохаю вас.
— Будь ласка, умовмося це брехати, коли в цьому немає потреби. Я побачила гарну виставу і тепер прийшла до тями. Зрозумійте, я не божевільна і не схибнута. Хіба що часом трохи находить.
Я стиснув її руку.
— Кетрін, люба…
— Тепер у вас дуже кумедно звучить оце «Кетрін». Вимовляєте його зовсім інакше. Та все одно ви хороший хлопець. Дуже добрий.
— Так само каже й наш священик.
— Атож, ви дуже добрий. Ви будете навідувати мене?
— Буду.
— Тільки не треба казати, що кохаєте мене. З цим до часу покінчено. — Вона встала й подала мені руку. — На добраніч.
Я хотів поцілувати її.
— Ні,— мовила вона. — Я так стомилася…
— Поцілуйте мене, прошу, — сказав я.
— Я страшенно стомлена, любий.
— Поцілуйте.
— Ви дуже хочете?
— Дуже.
Ми поцілувались, і вона раптом випручалася.
— Ні… На добраніч, любий, ну будь ласка…
Ми підійшли до дверей, і я бачив, як вона зайшла у вестибюль і попростувала всередину будинку. Мені подобалось дивитися, як вона йде. Нарешті вона зникла з очей. І я подався додому. Ніч була жарка, і ген у горах точився бій. Я бачив спалахи над Сан-Габрієле.
Перед «Вілла-Росса» я спинився. Віконниці були зачинені, але там ще вирувало життя. Хтось співав. Я рушив далі, додому. Коли я вже роздягався, прийшов Рінальді.
— Ага! — мовив він. — Не так усе гладко виходить. Малюк спантеличений.
— Де ви були?
— У «Вілла-Росса». Там було на що подивитися, малюк. Ми всі співали. А де були ви?
— Навідав англійок.
— Хвалити бога, що я не сплутався з тими англійками.
Розділ VII
Другого дня я повертався з нашого підгірного посту й зупинив машину біля smistimento[10], де поранених і хворих розподіляли за їхніми паперами й записували їм призначення до різних госпіталів. Усю дорогу я вів машину сам, отож і тепер сидів за кермом, а водій, що був зі мною, пішов відмітити документи. День був гарячий, небо напрочуд ясне й блакитне, а дорога біляста й курна. Я сидів на високому сидінні «фіата», ні про що не думаючи. Дорогою проходив полк, і я дивився, як ідуть солдати. Вони геть упріли й спливали потом. Деякі були в сталевих касках, та більшість попричіпляла їх до ранців. Майже у всіх каски були завеликі й налазили аж на вуха. Офіцери всі йшли в касках — їхні пасували краще.
То був один з двох полків Базілікатської бригади. Я визначив це за смугастими червоно-білими петлицями солдатів. Полк пройшов, але за ним ще довго тяглися відсталі — ті, що знесиліли й відбилися від своїх взводів. Вони були мокрі від поту, запорошені й виморені. Деякі мали зовсім кепський вигляд. Останнім із тих відсталих плентав один солдат. Він сильно накульгував. Тоді спинився й сів при дорозі. Я виліз із машини і підійшов до нього.
— Що сталося?
Він поглянув на мене, тоді підвівся.
— Зараз іду.
— Щось негаразд?
— Та війна ж, розтуди її…
— Що з вашою ногою?
— З ногою нічого. В мене грижа.
— Чого ж ви не в санітарній машині? — запитав я. — Чого не їдете в госпіталь?
— Не дозволяють. Лейтенант каже, що я навмисне загубив бандаж.
— Ану дайте я помацаю.
— Та вона вилазить.
— З якого боку?
— Отут.
Я обмацав грижу.
— Ану покашляйте, — сказав йому.
— Боюся, щоб дужче не вилізла. Вона й так удвічі більша, ніж ранком.
— Сідайте в машину, — сказав я. — Ось зараз принесуть папери на цих поранених, а тоді я підвезу вас і здам полковим санітарам.
— Вони скажуть, що я зробив це навмисне.