— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра.
— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.
— Деякі офіцери пішли самі.
— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу.
— Дехто з солдатів теж пішов.
— Тих і не шикували, коли відлічували десятих.
— Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — сказав Пассіні.— Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.
— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.
— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів…
— Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це.
— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito[14],— ущипливо мовив Пассіні.
— Знаю я ваші балачки, — відказав я. — Та поки ви справно водите машини й шануєтесь…
— …і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Маньєра.
— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше.
— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні. — Немає нічого гіршого, як війна.
— Поразка ще гірша.
— Не вірю, — так само чемно відказав Пассіні.— Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.
— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.
— Не вірю, — сказав Пассіні. — Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.
— Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту.
— Всіх не перевішають.
— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них, — докинув Маньєра. — У першому ж бою всі накивають п'ятами.
— Як чехи.
— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.
— Лейтенанте, — сказав Пассіні, — як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна.
— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.
— Кінця не буде. Війна не має кінця.
— Ні, має.
Пассіні похитав головою.
— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!
— З вас добрячий промовець.
— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну.
— Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну.
— А вони ще й наживають на ній гроші.
— Не всі,— сказав Пассіні.— Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму.
— Ну, годі вже, — сказав Маньєра. — Ми занадто розбалакались, навіть як на нашого лейтенанта.
— Йому подобається, — сказав Пассіні.— Нам треба навернути його до нашої віри.
— А поки що нам треба припнути язики, — не вгавав Маньєра.
— Ну, а їсти нам усе-таки дадуть, лейтенанте? — запитав Гавуцці.
— Піду дізнаюся, — відказав я. Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною.
— Може, треба щось зробити, лейтенанте! Чи не можу я чим допомогти? — Він був найсумирніший із чотирьох.
— Коли хочете, ходім зі мною, — сказав я. — Там побачимо.
Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожектори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було-побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу.