Маньєра і Гавуцці прийняли в машини поранених і поїхали. Вони цілком могли сидіти за кермом. Потім приїхали англійці трьома санітарними машинами, по двоє в кожній машині. Один з їхніх водіїв підійшов до мене; його привів Гордіні, блідий і кволий з вигляду. Англієць нахилився наді мною.
— Вас тяжко поранило? — запитав він. То був високий на зріст чоловік, в окулярах із сталевою оправою.
— В ноги.
— Дасть бог, минеться. Хочете сигарету?
— Дякую.
— Кажуть, ви втратили двох водіїв.
— Так. Одного вбило, а оцей, що вас привів, поранений.
— Не пощастило вам. Хочете, ми візьмем їхні машини?
— Я й сам думав попросити вас про це.
— Ми будемо з ними обережні, а потім повернемо на вашу віллу. Номер двісті шостий, так?
— Так.
— Гарно там у вас. Я був колись, то й вас бачив. Кажуть, ви американець.
— Так.
— А я англієць.
— Та невже?
— Справді, англієць. А ви думали, що італієць? У нас було кілька італійців в одній частині.
— Добре, що ви візьмете наші машини, — сказав я.
— Ми будемо з ними дуже обережні. — Він випростався. — Цей ваш хлопчина так уже просив, щоб я з вами побалакав. — I він поплескав Гордіні по плечу. Той здригнувсь і усміхнувся. А англієць вільно й правильно заговорив по-італійському: — Ну от, усе гаразд. Я домовився з вашим лейтенантом. Ми візьмемо ті ваші дві машини. Можете більш про це не турбуватися. — I раптом повернув на інше: — А тепер я спробую якось витягти вас звідси. Піду побалакаю з тими медиками. Ми заберемо вас із собою.
Він рушив до перев'язного пункту, обережно ступаючи між поранених. Я побачив, як відхилилася заслона, блиснуло світло і він зайшов досередини.
— Він подбає про вас, лейтенанте, — сказав Гордіні.
— А як ви себе почуваєте, Франко?
— Добре. — Він сів на землю поруч мене.
Незабаром заслона на дверях перев'язного пункту знову відхилилась, і звідти вийшли два санітари з ношами, а за ними — той високий англієць. Він підвів їх до мене.
— Оце він, американський лейтенант, — сказав по-італійському.
— Та я б почекав, — мовив я. — Є куди тяжчі поранені. Мені не так погано.
— Ну, ну, — сказав він. — К бісу це геройство. — I додав по-італійському: — Обережніш піднімайте ноги. Вони в нього дуже болять. Він законний син президента Вільсона.
Мене підняли й занесли до перев'язного пункту. Там на всіх столах кипіла робота. Низенький майор люто зиркнув на нас. Тоді впізнав мене й помахав щипцями.
— Ca va bien?
— Ca va[18].
— Це я його приніс, — сказав по-італійському високий англієць. — Він єдиний син американського посла. Нехай полежить тут, поки ви зможете взятися до нього. А тоді я заберу його першою ж їздкою. — Він нахилився до мене. — Я простежу, щоб підготували ваші папери, тоді все піде швидше.
Він пригнувся під низьким одвірком і вийшов. Майор розціпив щипці і вкинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він взявся до перев'язки. Нарешті санітари зняли пораненого зі столу.
— Давайте мені американського лейтенанта, — сказав один з лікарів-капітанів.
Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я виразно відчував чимало запахів: різкі запахи ліків, солодкуватий дух крові.
З мене стягли штани, і капітан узявся до діла, водночас диктуючи сержантові:
— Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін, правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він натиснув зондом: «Так боляче?» — «О-ой, боляче!»), можливо, тріщина черепної коробки. Поранений при виконанні службових обов'язків… Це — щоб вас не віддали під трибунал за самокалічення, — пояснив він мені. — Хочете коньяку? А взагалі як це ви вскочили в таку історію? Чого ви хотіли? Заподіяти собі смерть?.. Протиправцеву сироватку, будь ласка, і позначте на картці обидві ноги. Дякую. Ось зараз трохи почистимо, промиємо, а тоді перев'яжем. Кров у вас скипається чудово.