— Бідолашний Рінальді,— сказав я. — Сам-один на війні, і нема йому нових дівчаток.
Рінальді налив собі ще коньяку.
— Думаю, що й вам воно не зашкодить. Пийте, малюк. Я вихилив коньяк і відчув, як він теплою хвилею пішов униз по тілу. Рінальді знов налив у склянку. Тепер він був спокійніший. Він підніс склянку.
— За ваші доблесні рани. За срібну медаль. А скажіть, малюк, вас не дратує, що ви мусите цілими днями, та ще й у спеку, отак лежати?
— Часом дратує.
— Не уявляю собі, як би я оце влежав. Певно, схибнувся б.
— Ви й так схибнутий.
— Повертайтеся скоріш. А то ніхто не приходить опівночі з побачення. Нема з кого позбиткуватися. Нема в кого позичити грошей. Нема побратима й найближчого сусіда. I на біса вам ті рани?
— Можете збиткуватися із священика.
— А, священик. Ні, з нього збиткуюсь не я. То капітан. А мені він подобається. Якщо вам схочеться висповідатись, кличте його. Та він і сам має намір вас навідати. Так уже там готується…
— Мені він теж подобається.
— Та знаю, знаю. Часом навіть думаю, чи ви з ним не теє… Ну, ви розумієте.
— Нічого ви не думаєте.
— Ні, часом думаю. Трохи теє… як ото було в першому полку Анконської бригади.
— Ет, ідіть ви к бісу.
Він підвівся й натягнув рукавички.
— Люблю я подрочити вас, малюк. Та нехай там і священик, і ота ваша англійка, а душею ви однак такий самий, як я.
— Неправда.
— Правда. Ви достоту італієць. Багато вогню та диму, а всередині — пшик. Ви лише вдаєте з себе американця. Ми з вами брати й любимо один одного.
— Шануйтеся там без мене, — сказав я.
— Я пришлю до вас міс Барклі. З нею ви стаєте кращий. Цнотливіший і ніжніший.
— Ідіть ви к бісу.
— Я пришлю її. Вашу прекрасну холодну богиню. Англійську богиню. Та й справді-бо, що ж робити з такою жінкою, як не молитися на неї? На що вони ще придатні, ті англійки?
— Ви дурний чорноротий циган.
— Хто-то?
— Дурний макаронник.
— Макаронник? Самі ви макаронник… з мороженою пикою.
— Ви дурень. Тупак. — Я помітив, що це слово вкололо його, і провадив далі: — Темний, безмозкий. Безмозкий тупак.
— Он як? То я скажу вам дещо про ваших доброчесних дівчат. Про ваших богинь. У ліжку між доброчесною, цнотливою дівчиною і першою-ліпшою жінкою одна різниця. Дівчині боляче. Ото й тільки. — Він ляснув рукавичкою по ліжку. — Та ще ніколи не знаєш, чи воно їй справді до вподоби.
— А ви не зліться.
— Я не злюся. Я просто кажу вам, малюк, для вашого ж добра. Щоб позбавити вас зайвого клопоту.
— I оце єдина різниця?
— Так. Але мільйони таких, як ви, дурнів цього не знають.
— Добре, що ви мені сказали.
— Не треба сваритися, малюк. Я надто люблю вас. Але не будьте дурнем.
— Ні. Я буду мудрий, як ви.
— Не зліться, малюк. Засмійтеся. Випийте. Ну, мені вже треба йти.
— Хороший ви хлопець, друже.
— От бачите, душею ми з вами однакові. Бойові брати. Поцілуйте мене на прощання.
— Ви слинько.
— Ні. Просто я сердечніший. — Я відчув на обличчі його віддих. — До побачення. Я скоро навідаю вас ще. — Віддих його оддалився. — Не буду вас цілувати, коли не хочете. Я пришлю до вас вашу англійку. До побачення, малюк. Коньяк під ліжком. Швидше одужуйте.
I він пішов.
Розділ XI
Коли прийшов священик, уже сутеніло. Перед тим приносили суп, потім забрали посуд, і я лежав і дивився на ряди ліжок та на верхівку дерева за вікном, що її злегка погойдував надвечірній вітерець. Він завівав і у вікно, так що на вечір у палаті стало прохолодніше. Мухи тепер сиділи на стелі й на електричних лампочках, що звисали на шнурах. Світло вмикали тільки тоді, коли заносили нових поранених чи коли щось робили в палаті. I те, що відразу після сутінок западала темрява й тривала аж до світання, неначе знов переносило мене в дитинство. Здавалося, тебе, як колись, укладають спати після ранньої вечері.
Мій доглядальник пройшов між ліжками й зупинився. З ним був ще хтось. Я впізнав священика. Невисокий на зріст, смаглявий, він збентежено стояв поруч.
— Як ви себе почуваєте? — запитав він. Тоді нахилився й поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки.
— Добре, отче.
Він сів на стілець, якого було поставлено для Рінальді, й збентежено подививсь у вікно. Я завважив, що обличчя у нього дуже стомлене.
— Я тільки на хвилину, — сказав він. — Уже пізно.
— Не пізно. Як там у нашій їдальні?
Він усміхнувся.
— Так само беруть мене на глузи. — Голос у нього теж був стомлений. — Хвалити бога, всі здорові. Я радий, що ви добре себе почуваєте. Сподіваюсь, вам не дуже болить?