Священик мав страшенно втомлений вигляд — я не звик бачити його такого.
— Ні, вже не болить.
— Мені бракує вас за столом,
— I я хотів би бути там зараз. Мені завжди подобалось розмовляти з вами.
— Я тут приніс вам дещо, — сказав він і підняв з підлоги пакунки. — Це протимоскітна сітка. Тут пляшка вермуту. Ви любите вермут? А оце англійські газети.
— Розгорніть, будь ласка.
Видимо потішений, він почав розгортати пакунки. Я взяв у руки протимоскітну сітку. Пляшку він підніс мені до очей, а тоді поставив на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернувши її до тьмяного світла, що йшло від вікна, я міг вчитати заголовки. То була «Ньюс оф уорлд».
— Решта ілюстровані тижневики, — сказав священик.
— Для мене буде велика втіха читати їх. Де ви їх дістали?
— Мені привезли з Местре. Я ще дістану.
— Я дуже радий, що ви прийшли, отче. Вип'єте склянку вермуту?
— Дякую, не треба. Це для вас.
— Ні, випийте скляночку.
— Гаразд. Тоді я принесу вам ще.
Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок уломився, і частину його довелося проштовхнути в пляшку. Я помітив, що священика це засмутило, одначе він сказав:
— Дарма. То пусте.
— За ваше здоров'я, отче.
— За те, щоб ви швидше одужали.
Потім він сидів, тримаючи склянку в руці, і ми дивились один на одного. Раз по раз пробували розмовляти як добрі друзі, та сьогодні це було нелегко.
— Що з вами, отче? У вас дуже стомлений вигляд.
— Я таки стомився, хоча й не маю на це права.
— То спека винна.
— Ні. Ще ж тільки весна. Я підупав духом.
— Вам обридла війна.
— Ні. Хоч війну я ненавиджу.
— Та й я не бачу в ній нічого доброго, — сказав я.
Він похитав головою і поглянув у вікно.
— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені.
— Це просто нещасливий випадок.
— Та навіть і поранений, ви не бачите її. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але трохи відчуваю.
— Коли мене поранило, ми говорили про війну. Пассіні говорив.
Священик поставив склянку. Він думав про щось своє.
— Я розумію їх, бо сам такий, — сказав він.
— Ні, ви на них не схожі.
— А насправді такий самий, як вони.
— Офіцери нічого не бачать.
— Є й такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж нам.
— Здебільшого вони не такі.
— Тут важать не освіта і не гроші. Щось інше. Дайте ви таким, як Пассіні, освіту чи гроші — вони однаково не схочуть бути офіцерами. Я теж не схотів би.
— Ви ж маєте офіцерський чин. I я офіцер.
— Ніякий я не офіцер. Ну, а ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до солдатів.
— А яка різниця?
— Я не можу отак враз пояснити. Є люди, які прагнуть воювати. У нас в країні таких чимало. А є інші, які не хочуть воювати.
— Але перші примушують їх?
— Так.
— А я їм допомагаю.
— Ви іноземець. До того ж патріот.
— А ті, що не хочуть воювати? Хіба вони не можуть спинити війну?
— Не знаю.
Він знов поглянув у вікно. Я дивився на його обличчя.
— А чи могли вони хоч коли-небудь її спинити?
— Щоб спинити щось, їм бракує згуртованості, а коли вони, буває, й згуртуються, їхні ватажки зраджують їх.
— Отже, нема ніякої надії?
— Надія завжди є. Та часом вона залишає мене. Хоч як силкуюся її вдержати, але часом не можу.
— Можливо, війна сама скінчиться.
— Дай боже.
— Куди ж ви тоді?
— Мабуть, повернуся в Абруцці.
На його смаглявому обличчі сяйнула радісна усмішка.
— Ви любите Абруцці?
— Так, дуже люблю.
— Тоді вам слід поїхати туди.
— Це було б справжнє щастя. Жити там, любити бога й служити йому.
— I бути шанованим, — докинув я.
— Так, і бути шанованим. А чом ні?
— Ніяких «ні». Вас неодмінно шануватимуть.
— Не в тім річ. Там, у наших краях, нікого не дивує, що людина любить бога. За це не беруть на глузи.
— Я розумію.
Він глянув на мене й усміхнувся.
— Розумієте, а самі бога не любите.
— Ні.
— Зовсім не любите? — запитав він.
— Іноді боюсь його, вночі.
— Вам треба б його полюбити.
— Я скупий на любов.
— Ні, — сказав він. — Неправда. Те, про що ви розповідали мені, оті ночі — то не любов. То лише пристрасть і хіть. А коли любиш, прагнеш щось робити задля цього. Прагнеш приносити жертви. Прагнеш служити.