— Точнісінько як клавіші в рояля.
А вона гладила пальцем моє підборіддя й казала:
— Точнісінько як наждачна шкурка, і може подряпати рояльні клавіші.
— Таке шорстке?
— Ні, любий. Я просто пожартувала.
То були чудові ночі, і навіть коли ми могли лише торкатись одне одного, то вже почували себе щасливими. Окрім великих утіх, було в нас чимало інших, дрібніших проявів кохання, і, навіть перебуваючи в різних кімнатах, ми намагались навіювати одне одному свої думки. Інколи в нас ніби щось і виходило, та, мабуть, просто тому, що ми обоє думали про те саме.
Ми казали одне одному, що одружилися ще першого дня, коли вона приїхала в госпіталь, і відлічували місяці від того нашого весільного дня. Я хотів, щоб ми одружились насправді, але Кетрін казала, що тоді її відішлють з госпіталю і що як тільки ми почнемо залагоджувати попередні формальності, за нею будуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б узяти шлюб за італійським законом, а формальності там просто страхітливі. Я справді хотів, щоб ми одружилися, бо мене тривожило, що в нас може бути дитина, хоч таке спадало мені на думку й не часто; одначе самі перед собою ми вдавали, ніби одружені, й не дуже всім тим переймалися, і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала:
— Любий, але ж мене відішлють звідси.
— А може, й не відішлють.
— Напевне відішлють. Вирядять додому, і ми не побачимось аж до кінця війни.
— Я приїду у відпустку.
— На подорож до Шотландії і назад тобі не вистачить відпустки. До того ж я не хочу розлучатися з тобою. Та й навіщо нам тепер одружуватись? Ми й так одружені. Як на мене, то більшого й бажати годі.
— Я ж хотів цього тільки задля тебе.
— Ніякої мене окремо не існує. Я — це ти. I не відмежовуй мене від себе.
— Я гадав, усі дівчата хочуть заміж.
— Правда, хочуть. Але ж, любий, я заміжня жінка. Я одружена з тобою. Хіба я тобі погана дружина?
— Ти премила дружина.
— Розумієш, любий, я вже раз скуштувала, як то чекати одруження.
— Не хочу про це чути.
— Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Тобі має бути байдуже, як мене й любив хтось інший.
— Мені не байдуже.
— Не треба ревнувати до людини, якої вже й на світі нема, а тобі я віддала все.
— Я не ревную, але не хочу про це чути.
— Бідолашний ти мій. А от я знаю, що ти мав усяких там дівчат, але мені до того байдужісінько.
— А може, нам якось одружитися потайки? На випадок, коли зі мною щось станеться або в тебе буде дитина.
— Одружитися можна лише в два способи: церковний чи громадянський, іншого немає. А таємно ми й так одружені. Розумієш, любий, коли б я була віруюча, воно б для мене багато важило. Але я зовсім не віруюча.
— Ти ж дала мені святого Антонія.
— То просто на щастя. I мені його хтось дав.
— Отже, тебе ніщо не тривожить?
— Тільки те, що мене можуть розлучити з тобою. Ти моя релігія. Все, що я маю в житті.
— Ну гаразд. Але досить тобі сказати хоч слово, і ми того ж дня одружимось.
— Любий, не говори так, наче ти мусиш рятувати мою доброчесність. Я й так цілком доброчесна. Не можна ж соромитись того, від чого ти щасливий і чим пишаєшся. А ти хіба не щасливий?
— Але ти не покинеш мене задля когось іншого?
— Ні, любий. Я ніколи не покину тебе ні задля кого. Нас можуть спіткати всілякі лиха. Та цього тобі нема чого боятися.
— Я не боюся. Але я так люблю тебе, а ти вже любила колись іншого.
— I що з ним сталося?
— Його вбито.
— Атож, а коли б не це, я не зустрілася б з тобою. Я не з тих, що зраджують, любий. У мене чимало вад, але я вірна й незрадлива. Тобі ще колись набридне, що я така вірна.
— Мене скоро пошлють назад на фронт.
— Не треба думати про це, поки ти ще тут. Ти ж бачиш, любий, я щаслива, і нам так хороше разом. Я вже хтозна-скільки не була щаслива, а коли зустріла тебе, у мене мало не тьмарився розум. Та, мабуть, таки тьмарився. Але тепер ми щасливі і любим одне одного. То будьмо ж просто щасливі, та й годі. Хіба ти не щасливий, любий? Може, я роблю щось таке, що тобі не до душі? Скажи — що мені робити, щоб догодити тобі? Хочеш, я розпущу коси? Хочеш побавитись ними?