Прощення. Алеш Штеґер
Малим прощають з милосердя,
а сильних — сильно покарають.
Дорогі читачі,
усе в цій книзі — абсолютна вигадка. Ймовірна схожість із реальними особами та подіями — це той тип збігів, які є неминучим
інструментом літератури.
Реальним є тільки Марибор.
Dramatis personae
Адам Білий, колишній помічник режисера і заступник голови саєнтологів
Роза Портеро, спільниця Білого, радіожурналістка
Само Ґрам, або пан Ґ., ресторатор, колишній митник і працівник таємної служби
Тоне, офіціант
Тіне Свинковцев, або Тіне Свинко, голова правління АТ «СвинКо»
Секретарка Тіне Свинковцева
Стара жебрачка зі смертю в роті
Іван Дорфлер, директор «Off» і декан у Мариборському університеті
Ласло Фаркаш, прокурор, член культу Близнюків
Павел Дон Ковач, президент «Культурної столиці Європи» (КСЄ), колишній режисер
Міран Вода, мер Марибора
Угорець, член культу Близнюків, Розин коханець і викрадач
Алеш Штеґер, керівник «Terminal 12» у КСЄ
Анастасія Ґрін, директорка театру і колишня дівчина Білого
Майстер, відомий мариборський адвокат
Пані з брошкою, класична мариборська міщанка
Магда Орнік, директорка бюро ритуальних послуг
Маус, інспектор поліції, колишній однокласник Води і його найбільший противник
Ґрос, помічник інспектора поліції Мауса
Електрик у стриптиз-барі «Blue night»
Сестра Магда, черниця Мариборської архієпархії
Поет без імені, колишній брокер фондової біржі
Отець Мефодій Кирилов, скарбник Мариборської архієпархії
Дезінфектори, які звільняють місто від голубів
Троє п’яних клоунів
Франці та Лойс, співробітники мариборських державних служб
Долорес, секретарка директорки «Культурної столиці Європи» в Мариборі
Ґубець, журналіст-розслідувач, власник інформаційного агентства
Гостеси Мариборського театру
Американський та англійський військові аташе
Офіціант у барі театру
Янез Махер, мариборський бізнесмен
Нана Нумен, провидиця
Чорна свиня, що цвірінькає
Усі цитати з «Війни і миру» взяті зі сценарію, який написав Дарко Лукич до спектаклю за однойменним романом Льва Толстого.
«Новий світ» пана Ґ
Дехто, нам невідомий, прощає, щоб допомогти іншим. Більшість із нас прощає, щоб допомогти собі. А існують дивні особи, які прощають, бо переконані, що таким чином рятують світ. Звідки в них ця віра? Хто наділив їх цією унікальною роллю? Хто нашіптує їм їхні думки? Причому, дуже небезпечні думки й такі, що завжди зринають в якомусь точно встановленому місці та в точно визначений час? Не знаємо? Це взагалі важливо? Це би щось змінило? Хіба не єдине, що має значення, — це щільно ткана парчева театральна завіса, обважнілість туману, який опускається крізь темряву, волога і холод? Тиша. Темінь. Завіса піднімається, і все, що вдається розпізнати, — чоловік. Схований за піднятим коміром зимового пальта, руки в кишенях, на правому зап’ястку бовтається чорний портфель. Його злегка заносить. Тротуар нечищений, чоловік намагається потрапляти в протоптану на снігу вузьку стежину. Ледь не падає. За ним — занедбані фасади в стилі модерн, крізь бліді вуличні вогні сипле дощ, який переходить у сніг. Поодинокі перехожі, темрява їх мовчки випльовує, щоб наступної миті так само мовчки знову поглинути. Чоловікові весь час на п’яти наступає жіночий силует. Їм назустріч рухається постать, чимось схожа на диявола. Та це і є диявол. За метр від чоловіка він спотикається. Льодяна плитка, вузька стежина та неповний вміст пляшки, яку він тримає у граблистій руці, роблять своє. Високо в тумані зблискують підошви, на мить показуються мокрі штанини джинсів, що їх дідько вдягнув під свій маскарадний костюм. Біля краю тротуару дзеленькає ланцюг, пляшка котиться по брудному снігу. Дідько гепається з тупим звуком. З прокльонами.
Церковний дзвін вибиває десяту. Чоловік чує жінку, що ступає слідом, її слова: «Der arme Teufel»[1]. Із крижаного туману тьмяно виблискує напис «НОВИЙ СВІТ». Дивно, як легко в такі вечори може вразити невеличкий неоновий напис! Наче йдеться про епохальне відкриття, хоча ресторан уже добрих тридцять років стоїть затиснутим у тому кутку вулиць. Чоловік обертається і підморгує жінці, що позаду. Вони прийшли.