— Бідним, подайте бідним, пане.
Білий швидко схоплюється. Зрозумівши, що нічого не отримає, стара жебрачка плює йому під ноги і йде далі. Білий дивиться їй услід, і в цю мить йому спадає на думку перевірити, чи все гаразд із чорним портфелем. Здається, нічого не пошкоджено. Білий полегшено струшує з пальта сніг. Повертається Роза. Запалює сигарету та бере його під руку.
На сусідній площі Леона Штукеля повіяв льодяний вітер і розгойдав вуличні світильники, що висіли неподалік. Скелет концертної сцени. Жінка веде за руку дитину, одягнену в лижний костюм. У хлопчика величезні приклеєні мишачі вуха і ніс. Він знехотя переставляє ноги. Жінка поспішає; на голові в неї чорна шапка, з якої стирчить стріла. Вона похмуро тягне хлопчика за собою в напрямку будівлі міської газети «Вечір». Хлопчик опирається, показує язика, та все ж іде слідом. У Білого з’являється відчуття свербіння в грудях, спершу майже невловиме, але невдовзі настільки сильне, що він розстібає пальто й аж шкребе собі груди між ґудзиками сорочки.
Готель «City». Рецепція, черговий скеровує їх до ліфта, п’ятий поверх, готель пахне свіжою фарбою та пластиком.
— Ти тут вимазався, — каже Роза Портеро, чистячи рукавичкою пляму від болота на пальті Білого.
— Так здається, — відповідає Білий. — Моя душа чиста.
Роза з недовірою дивиться на нього.
— Знаєш, іноді це непросто. Ти кожну звичайну розмову перетворюєш на загадкові меседжі.
— Розо, я знаю, це може звучати по-месіанськи. Але якщо з людиною трапляється те, що трапилося зі мною, якщо побачиш свою долю так чітко, як бачив її я, то більше не захочеться витрачати час на слова. Під чистою душею я мав на увазі, що чітко бачу, хто я, а хто ти, чому ми тут і яке завдання нас чекає. Слухай, якби я не був чистим, тобто якби не очистився від свого минулого, я ніколи не міг би зрозуміти завдань, поставлених переді мною. Сьогодні тут все абсолютно так само, як було в давньому минулому. Одна з найдавніших душ мала іншу програму, ніж усі інші, розумієш? Вона пережила знищення і затьмарення душ наших предків. Один thetan[7] зберіг свою пам’ять і чекав донині. Глянь, цей день на позір такий самий, як і кожен інший. Але водночас нам пропонується історична можливість звільнитися й очиститися. Цей бруд на моєму пальті — ніщо в порівнянні з брудом, який у минулому затьмарив мою душу, Розо. Тепер з усім цим покінчено назавжди!
Офіціант забирає в них верхній одяг. Рукавичок Роза з рук не знімає.
Офіціант показує їм стіл. З ресторану відкривається вид на відкриту терасу, барні столики та газові нагрівачі. Роза виходить на вулицю до одного з нагрівачів, що прямо попереду, запалює нову цигарку, випускає дим у бік засніжених гір.
— Ті гори — це Похор’є. Тут кажуть, що все — добре й погане — приходить із Похор’я. Там похорський гірськолижний курорт, — каже Білий.
Білий вказує на місцину без дерев у формі літери іпсилон на засніженому схилі пагорба.
— Тут, під нами, новий і старий мости, ріка Драва. З протилежного боку — промислова частина міста. Вранці ти її бачила, коли ми були у Свинка. Але на цьому березі річки — стара частина. Навколо — спальні райони, трохи далі починаються перші села. І це — столиця Штирії.
Роза повільно видихає дим і гасить сигарету лівою рукавичкою. Жінка тремтить від холоду і горнеться до Білого, її пишне чорне волосся розсипається по його грудях.
— Тобто тут твій дім, — тихо каже.
— Тут мій дім, — відповідає Білий, стоячи непорушно. — Хоча кожен з нас має безліч місць, де він може почуватись як вдома.
— І водночас жодного, — каже Роза, і за мить додає: — Ідея, що в мене немає дому, ощасливлює мене. Дім — це щось жахливе. Мені подобається те, що я ніде не почуваюсь як вдома. Я люблю бути гостею, туристкою, мандрівницею. Думка, що я колись повернуся туди, звідки приїхала, мене би вбила.
— Я тебе розумію, — каже Білий. — Коли я шістнадцять років тому їхав звідси, присягнувся, що ніколи не повернуся назад. А поглянь на мене зараз: я знову тут. Але є істотна відмінність. Шістнадцять років тому, від’їжджаючи, я постійно думав над словами одного представника югославської естради. Він до Марибора втік із Сараєва, де тоді вирувала війна. Він любив жартувати, що хоче податися до Відня, і всю дорогу просив Бога, аби той привів його до Австрії. Але саме перед Марибором тріснула шина. У цьому місті є щось згубне. Шістнадцять років тому я не знав що. Тепер знаю.