В «Off»
Білий міряє кроками готельний номер, розмірковує. Скрипіння підлоги та легкий запах гнилі. За вікном сірість. Роза сидить на ліжку, у вухах навушники, перемотує записи на диктофоні. Вимикає його.
— Не знаю, певно, ми робимо велику помилку.
— Яку помилку? Що? — бурмоче під ніс Білий.
— Ми мали б отримати набагато більше інформації від обох. Сьогодні вранці у Свинка вийшло не так гладенько — нас бачила секретарка. А Ґрама треба було значно докладніше розпитати.
— Забудь! Додаткове випитування нічого б не дало, повір мені. Ніхто з тієї тринадцятки не знає всього, — каже Білий, чухаючи шию. — Вони пов’язані уривками інформації, дехто з них навіть не знає, що володіє тією інформацією. Ми маємо справу з істиною, яка діє на зовсім іншому ментальному рівні й оновлюється через безпосередній контакт з минулим. Ця істина зберігається в іншому місці, поза нашим мозком та фізичним тілом, — каже Білий і сідає на стілець. — Ти можеш їх годинами допитувати, але дізнаєшся хіба що ще про якісь фрагменти їхніх теперішніх і минулих життів. Для глибшого рівня відомостей потрібна радикальна регресія, а це вимагає багато часу та купу сеансів, бо в іншому разі ми ризикуємо душу допитуваного назавжди втратити на шляху до прощення.
Білий помічає на столі баночку зі своїми пігулками, витрушує дві сині на долоню.
— Душа тікає у міжпростір, і її неможливо докликатися назад, — бурмоче Білий, ковтаючи пігулки.
— А той міжпростір, про який ти говориш, ідентичний простору, куди відходять душі, коли ми їм прощаємо? — цікавиться Роза і поправляє рукавички.
— Це щось інше, — пояснює Білий, встаючи і продовжуючи міряти кроками скрипучий ковролін готельного номера. — Розумієш, у тілі кожної людини, зокрема твоєму і моєму, живе багато душ. А «Великий Орк» складається з людських тіл, в яких полонена величезна, немислима кількість душ. Йдеться про тринадцять людських тіл, обтяжених нестерпним тягарем минулого.
— Це душі наших минулих життів? — цікавиться Роза, поглядаючи на Білого карим оком з-під брови.
Білий на мить зупиняється, розглядає подряпини на дверях готельного номера:
— Тут не важливо, що в минулому кожен з нас прожив багато життів, що всі ми були багато ким. Це зрозуміло кожному, в кого коли-небудь було дежавю. Ми з тобою безліч разів зустрічалися протягом тисячоліть, і обоє це знаємо. Ми зустрічалися в різних тілесних подобах, різних статях, за різних обставин і в різні часи. До певної міри ми можемо простежити ті наші минулі життя за допомогою певних технічних засобів. У той же час наші душі складаються з багатьох давніх душ. Коли ми прощаємо, то прощаємо ті прадавні душі, які потрапили сюди мільйони років тому і через насильницьку смерть своїх тіл були приречені на постійні метання. Саме ці стародавні душі визначають, ким ми є тут і тепер.
Білий зупиняється в іншому кінці номера, дивиться крізь вікно. Негоримур сусіднього будинку досить близько, але його вже не видно, сутінки перетворилися на темряву. Простір за відображенням Білого в шибі заповнює щільна, аж ватяна пітьма.
— Саєнтологи багато уваги приділяють опитуванню. Там вони це називають auditing[8]. Але для auditing потрібен час, а ми дуже поспішаємо. Вчора, зайшовши в «Новий Світ», ми запустили низку процесів. Наш єдиний шанс — від кожної з тих осіб, чиї імена ми маємо, зібрати фрагменти інформації ще до завершення тих процесів. Нам відомі імена ще шести людей. Вони повинні сказати нам, хто решта членів «Великого Орка». Ми маємо їх знайти і простити їм, поки не пізно.
Роза відкладає диктофон і сідає на край ліжка.
— А той твій пристрій у тебе звідти? — питає і витягає пачку цигарок, кладе її на стіл поруч із диктофоном.
— Звідти? Маєш на увазі — від саєнтологів? — питає Білий.
Роза киває.
— Так, це єдине, що я взяв у саєнтологів. А залишив їм значно більше. Але це правильно. Їм я також простив. Узагалі, найгірша річ, яку людина може зробити, — це тягнути за собою своє минуле. Саєнтологія займається багатьма речами, з якими я тепер, коли дивлюся на це збоку, не можу погодитись. Але саєнтологи таки знайшли один ключ: треба позбутися свого тягаря, а особливо того, який ми всюди носимо зі собою, навіть не здогадуючись про це.
— Ох, Білий, з твоїх уст це все так просто звучить. Я ніколи не зможу простити людей, які намагалися мене вбити, — каже Роза і закурює сигарету.
— Так обов’язково курити тут, у номері? — цікавиться Білий.
8