— Припини, Білий, ти ж не думаєш мене тією своєю ручкою загіпнотизувати? — каже Дорфлер. — Ось, тут маєш. Краще втягни трохи порошку.
Білий слухняно ховає ручку назад до піджака, плескає себе по стегну. Бере трубочку, яку Дорфлер скрутив із папірця, підносить до ніздрі. Смужка білого порошку зникає в носі Білого, як вода в пустелі. Дорфлер пропонує наступну доріжку Розі Портеро, та коротко заперечно хитає головою й запалює нову цигарку. Дорфлер втягує другу доріжку і відхаркує. Третя смужка знову зникає в носі Білого.
— Чого ти вернувся, Адаме? Що ти тут насправді робиш?
— Приїхав допомогти.
— Кому, мені?
— І тобі, Іване.
— Нам тут допомога не потрібна. Ми самі можемо вирішити свої проблеми. Ти випав із гри, Адаме, тепер ти — австрієць, їдь назад до своїх.
— І це я теж планую, але перед тим маю зробити щось дуже важливе.
— Для тебе колись усе було дуже важливим. Таким дуже важливим, що тобі було байдуже, хто відповість за твої помилки. Ти мене залишив ні з чим, хоч усе було сплановане. Я мав би прийти у світ мариборського театру, і прийшов би, якби ти мене підтримав. Але ти підтримав свого Андреаса, який тебе пізніше й кинув. Ех, Білий, Білий, світле ім’я в тебе, а під нігтями — купа бруду.
— Ти п’яний.
Від цих слів Дорфлер скипає. Стіл із бокалами скрипить, недопалки злітають у задимлене повітря і кружляють, як конфетті в сірому тумані карнавального танцю. За мить Дорфлер опиняється на Білому й починає його душити. Ошелешений Білий намагається боронитися, хрипить і розмахує руками, але Дорфлер значно сильніший і вельми рішучий.
— Ти мені будеш говорити, що я п’яний?! Ти, гнидо, мені будеш говорити?! Не треба було тобі вертатися ніколи, чуєш?
Білий дивиться на почервоніле обличчя Дорфлера, в його напружені вибалушені очі, збільшені лінзами окулярів. Потроху Адаму починає бракувати повітря і сил. Білий помічає тріщину на стелі над головою Дорфлера. Вона звивається, мов якась змія, мов якась прихована карта. Такий банальний кінець… Хто б міг подумати… Ось-ось він заплющить очі та здасться.
Раптом натиск Дорфлерових рук слабне. Білий починає хапати повітря, кашляти. Дорфлер стоїть поруч, колінами на брудній підлозі. Його рот розчахнутий від жахливого болю. Він нахилений уперед, руки витягнуті на перевернутому столику. Має вигляд злочинця, якого щойно роззброїла поліція. Над Дорфлером стоїть Роза Портеро і лівою рукою тримає його ззаду за шию. Картина трохи дивна: тендітна чорнявка тримає за шию великого Дорфлера. А в того ллються з-під окулярів сльози від болю.
Білий підводиться, виймає зі свого портфеля е-метр, засуває в кожну руку Дорфлера електроди і вмикає прилад. У цей момент знову чути удари в стіну, зітхання, сопіння.
— Чого ти напав на мене, Іване?
— Я знав, що ти маєш приїхати і що це не принесе нічого доброго. Коли я спостерігав за тобою і слухав, у мені прокинулися всі спогади про наше спільне минуле й усе, що ти зробив мені та моїй сестрі.
— Я нічого не зробив Евелін.
— Це ти так вважаєш, Білий. Часом те, що ми нічого не зробили, гірше від найбільшого злочину.
— Ти перебільшуєш.
— Можливо. Такі зарозумілі, як ти, це точно зможуть об’єктивно оцінити.
— Чим твоя сестра займається?
— Я тобі сказав, що вона працює в міськраді.
Білий стежить за рухами стрілки на е-метрі. Удари в стіну стають дедалі швидшими і сильнішими. Роза, стиснувши зуби, не дає Дорфлерові підвестися з підлоги, здається, в неї неймовірна сила.
— Скажи мені все, Іване.
— Йди до дідька.
Роза трохи сильніше стискає Дорфлера, і він стогне.
— Маємо з сестрою підприємство, точніше, власників троє — нас двоє і Дон Ковач, директор «Культурної столиці Європи». Справжнім власником є хтось інший, ми фіктивні.
— І чим те підприємство займається?
— Тримаємо будинок для престарілих. Спеціалізований будинок для престарілих.
— В якому сенсі спеціалізований?
— Будинок типу люкс для престарілих.
Білий стежить за рухами стрілки е-метра, киває Розі, та стискає Дорфлера ще міцніше. Стискання потужне — так стискають кліщі, а не жіноча рука.
— Робимо евтаназію тим, хто бажає, хоча це не дозволено законом. Полегшуємо вмирання немічним, Адаме, ну, пусти мене.