Голос Рози наказує Білому розплющити нарешті очі. Його ніс та рот забиті фіолетовими шерстинками з хвоста Віли, що лежить поруч на килимі.
— Що трапилося? Де Фаркаш?
— Не хвилюйся, він нагорі, у спальні. Перед тим, як тебе розбудити, я відвела його у безпечне місце. Він зміг загіпнотизувати тебе, коли ти намагався загіпнотизувати його. Я ніколи не бачила нічого схожого. Ви раптом впали один на одного.
— Моя голова.
— Тобі пощастило. Ти був на волосину від того, аби не вдаритися об край столу, ти звалився просто на кожушок панянки Віли, напевно, перебив їй усі кості. Бідолашна тваринка!
— Ходімо наверх, — каже Білий, бере е-метр і поспішає до сходів.
На другому поверсі двері спальні розчинені навстіж. Фаркаш лежить зв’язаний біля ліжка. Рот заклеєний скотчем. Білий ставить Фаркаша на ноги і підводить його до дзеркала.
— Мені треба більше тренуватися, — бурмоче Білий, — його не бере гіпноз навіть перед дзеркалом.
Білий відходить і повертається зі своїм пальтом, щось шукає в ньому, витягує пляшечку з пігулками.
— Ти збираєшся йому запропонувати свої пігулки для схуднення? — регоче Роза.
Білий кидає на неї серйозний погляд. Знову щось шукає, спершу в кишенях пальта. Маленький футляр, ампулка, голочка; Білий вставляє її в шприц, закочує Фаркашу рукав, чоловік безсило опирається. Над ліктем відкривається тату — герб футбольного клубу «Марибор»: фортеця і птах на пелюстці фіалки. Голка проходить крізь фортецю, шкіра ледь напинається, усе на мить завмирає. Фаркаш заспокоюється і здається отупілим.
— Маємо хвилин з двадцять, — каже Білий, — сироватка діє не дуже довго.
Білий оддирає від рота Фаркаша скотч, умикає диктофон.
— Звідки в тебе конверт із грішми?
Фаркаш щось невиразно бурмоче. Білий хапає його за сорочку і дає кілька ляпасів.
— Відповідай! Звідки в тебе конверт із грішми?
— Це тижневий заробіток моїх хультрасів.
— Твоїх хультрасів?
— Ніхто про них не знає, всі вважають їх купкою футбольних фанатів, але частина з них входить у добре організовану групу під моїм наглядом.
— Чим вони займаються?
— Особистою охороною, передовсім політиків, буває, і бізнесменів. У того, кого вони охороняють, менше шансів зустрітися зі мною в суді. Хультраси виконують і різні незначні завдання.
— Наприклад?
— Продають цеглу. Нині, коли Марибор готується стати культурною столицею Європи, це дуже дохідна справа, так як до міста приїжджає багато наївних туристів. Їм хультраси продають цеглу.
— Яку цеглу?
— Звичайну цеглу. Туриста перепиняє група хультрасів і пропонує купити мариборську цеглину за сто євро. Якщо турист відмовляється, дістає цеглиною по голові. То всі й купують. Але після цього ціна вдвічі або й утричі вища.
— І що твої хультраси мають з того?
— Як завжди, відсоток від бізнесу. Крім того, я спонсорую їхні поїздки на матчі та мистецькі перформанси.
— Їхні що?
— Мистецькі перформанси і шоу під час футбольних матчів: запускання диму, запалювання фаєрів і жбурляння петард під пісні та скандування. Хультраси називають себе митцями-урбаністами, ти цього не знав?
Під час допиту Роза відчиняє дверцята шафи, витягає звідти довгі жіночі сукні, перуки, корсети, жіночу білизну.
— Чиє це?
— Моє. Я дуже люблю переодягатися у жіночий одяг і ходити так там, де мене ніхто не зможе впізнати. Тут, у Мариборі, я не можу собі такого дозволити, тому часто їжджу до Відня або в Будапешт і там дозволяю собі маленькі втіхи.
— Про що ти думаєш, коли чуєш ім’я «Великий Орк»?
— Малим я крав кукурудзу. Мене впіймали і добряче відлупцювали. Я тоді поклявся, що мене ніхто ніколи більше не вдарить, що я сам буду тим, хто триматиме в руках нагайку. 1945 року мого батька як особливого агента ОЗНА[11] відрядили закрити питання угорських і словенських євреїв, які чудом пережили війну. За два місяці проблема була вирішена. На сто відсотків. У Прекмур’ї не залишилося жодного єврея. Доки розстрільні загони мали патрони, євреїв розстрілювали, а потім уже закопували живцем. Він ніколи про це не згадував. Але коли я не слухався чи коли батько лютував, він змушував мене копати яму. Давав золоту чайну ложечку, гнав у сад, я валився на коліна — й копав, аж поки не викопував таку велику яму, що міг повністю в ній сховатися. Часом копати землю було так тяжко! Земля була або занадто мокра, або занадто тверда, взимку ґрунт промерзав. На ложечці був напис «ALL IS GEISTIG»; я й досі пам’ятаю, як мені текла кров з мозолів на долонях. Та батькові було байдуже. Я радів уже тому, що він мене відпускав живим. І тепер я вдячний «Великому Оркові» за те, що він не відбирає у мене життя. «Великий Орк» — мій справжній батько. Веде мене в кукурудзяне поле, дає нагайку та ложку, і тепер я караю інших. Ні, ніхто ніколи мене більше не вдарить, ніхто ніколи мене більше не вдарить.
11
OZNA, ОЗНА (серб.