Незабаром Ласло Фаркаш звивається від корчів. Щось густе піднімається з його тіла і пливе кімнатою. Фаркаш на мить завмирає, лежить нерухомо, а тоді біснувато кричить. М’язи на обличчі напружені до краю, вени набрякли, очі вирячені, із роззявленого рота летить слина. Та через якийсь час він замовкає й не видає жодного звуку. Безголосий крик — ось усе, що лишилося в державного прокурора Ласла Фаркаша після того, як його душі були звільнені.
Близнюки
Повернувшись до готелю, Роза, не зронивши ні слова, йде до свого номера, хряпає дверми і двічі повертає ключ у замку. Білий кілька разів стукає в ті двері. Відповіді нема. У своєму номері Білий приймає дві пігулки, запиває їх мінеральною водою, потім — ще дві. Бере до рук місцеву газету, але не дочитує навіть статті на першій сторінці, бо засинає.
Прокидається серед хмари сигаретного диму. На кріслі біля його ліжка сидить Роза Портеро і курить. У її лівій руці напівпорожня пляшка віскі.
— Скажи мені, ти теж віриш? — питає Роза глибоким, грубішим, ніж зазвичай, голосом.
— Вірю в що?
— Ти теж віриш, що ми — близнюки, меншовартісні, бо у нас тільки одна душа?
— Чому ти питаєш такі нісенітниці, Розо? Ти ж добре знаєш відповідь.
— Тоді чому ти був там, Адаме Білий? Блін! Чому тієї ночі ти був там? Щоб убити мене?
Білий випрямляється в ліжку.
— Ми обоє тут, разом, живі та здорові, Розо.
— Живі? Можливо, лише ти живий. Можливо, я взагалі не здатна бути живою, принаймні не настільки живою, наскільки живі ви, люди, що вартуєте більше, ви — повноцінні люди з двома душами.
— У це вірять лише члени культу Близнюків, Розо! — каже Білий.
— А ти, Адаме Білий, у що ти віриш?! — кричить Роза. — Що в нормальних людей — мільйон душ, а в кожного близнюка — лише півмільйона? Що ми, близнюки, — підраса людської раси?! — горлає глибоким, хрипким голосом Роза.
Білий мовчить.
Роза починає плакати. Білий якийсь час за нею уважно спостерігає, тоді гладить по голові. Мокрі Розині повіки піднімаються. Білого на мить лякає її скляне око — реакція, яка його самого дивує, але він цього не показує. Як він може злякатися чогось аж так знайомого? Однак Роза зауважує. Зніяковіло відсторонюється.
— Ти такий же, такий же, як і всі інші. Я винна. Ти не знаєш, скільки разів у житті я питала чому. Чому все це відбувається саме зі мною? Я замкнена в скляній шафі, Білий. Там, за її межами, — світ, звичайний, повсякденний, відносно нормальний світ. Але тут, усередині, у скляній клітці, наді мною вчиняють найжорстокіші експерименти. Просто поглянь на мою руку.
Роза стягує рукавичку з правої руки. Суглоби на металевих пальцях, дроти, механізми проглядають крізь тонкий шар штучної шкіри.
— Глянь, це я! Я не людина. Я — рештки людини. Я — те, що інші викидають на сміття. Ці металеві пальці, можливо, виглядають, як пальці, але це — не пальці, хоча я відчуваю їх і рухаю ними, наче вони мої. Так само, як я все ще відчуваю біля себе свою сестру-близнючку і своїх двох дівчаток. Все це — частина мене, але вже не моє. Я мертва, але живу. Чому я ще живу, Адаме? Такі люди, як я, не повинні жити. Люди торочать про смертну кару! Що її треба скасувати, що це надто жорстоко! Найстрашніше покарання — залишитися живим, убивши людину, яку ти найбільше у світі любив.
Роза затуляє долонями обличчя.
— Ти ні в чому не винна, Розо.
— Що ти знаєш? Що ти знаєш, ти, сраний повноцінний чоловіче з двома душами? Що ти зробиш? Ти навіть мене, неповноцінну істоту, не зміг вбити! Мене, що вбила свою сестру-близнючку і двох своїх дітей! Свине, ти мені ще будеш щось говорити!
Роза робить великий ковток із пляшки. Обоє довго мовчать. Білий спостерігає за нею, чекає, доки вона заспокоїться.
— Я винна. Завжди була винна. Провина — мій досвід. Ми народилися першого червня. У знаку Близнюків. Близнюки. Бланка була кращою в усьому. Завжди була кращою. І вона ніколи не була винною. Завжди винною була я. Коли іграшки були не поскладані, або коли ми забували вигуляти пса, і він напісяв посеред вітальні. Завжди винною була я. Бланка — ніколи. Вона — ні. Вона була милішою, ніж я. Вона була вродливішою за мене. Розумнішою. І хлопців у неї було набагато більше, ніж у мене. Мені завжди залишалися самі рештки. А якщо ти їси рештки, стаєш рештками сам. Врешті-решт я її вбила. І крім неї я вбила все, що мала в житті: двох своїх дівчаток, таких же проклятих, як я. Своїх маленьких близнючок, які насправді не мали шансів на життя. Розумієш, Білий, я забрала життя у своїх власних дітей. Мені було недостатньо того, що я сама лайно. Я мусила ще й у власних дітей відібрати можливість стати кращими за те лайно, яким є я.