— Розо, — тихо каже Білий. — Це був нещасний випадок.
— Автівка сама їхала, чи що? Я була за кермом, і я винна, що їх уже нема на світі.
— Ти просто вигадуєш, Розо. Суд виправдав тебе.
— Який суд? Чий суд? Мій — ні! Я не визнаю жодного іншого суду, крім свого. Жоден суд не може засудити мене до кінця, до останнього моменту чи навіть більше, — тільки я сама. Мене засуджують власні думки, Білий! Коли я дивлюся в дзеркало — вони мене засуджують. Коли я переходжу дорогу і дивлюся на автівки, які проїжджають повз, — вони мене засуджують. Коли бачу мам із маленькими дітьми — вони кричать мені: «Ти винна!»
— Розо, ми говорили про це безліч разів. Припини себе мучити. Ти продовжуєш жити, бо для того є причина. Ні ти, ні я її не знаємо, але причина є, це відомо нам обом. Не може бути, щоб усе просто сталося випадково.
— Я хочу померти, Білий, не розумієш?
— Розо, ти уявляєш? Ти, близнюки, все, що з тобою в житті сталося, потім угорська секта, те, що нас дивом залишили живими, а тепер ще й Фаркаш! Чи ми могли бодай уявити, що серед тих кількох переодягнених священиків культу був хтось із Марибора? Розо, це не випадковість, розумієш? Наша зустріч — не випадковість. Не випадково ми тут разом. Все, що відбувалося у твоєму й моєму житті, привело нас сюди. У нас є місія, Розо. Ця місія — не випадковість. До речі, герб місцевого футбольного клубу — теж не випадковість.
Роза сп’яніло дивиться на Білого, запалює наступну сигарету.
— Який стосунок до всього цього має герб футбольного клубу?
— Я ніколи не думав про це раніше, аж до моменту, коли вводив Фаркашу сироватку. Ти бачила: у нього два тату. На плечі витатуюваний герб ФК «Марибор»: квітка фіалки, на якій зображені замок і птах, чи щось схоже. В ту мить, коли я ввів сироватку, зрозумів значення герба. Фіалка має запаморочливий аромат — по суті, це наркотик. У той же час, її квітка на гербі виглядає як великі хмари диму, мов якийсь вибух. Мариборський замок — це не той замок, що отут, за рогом, у старій частині міста. Старий мариборський замок стояв на горі, високо, над старим містом, де до сьогодні збереглася лише каплиця. Після руйнації замку на його місці протягом століть стояла невеличка піраміда. Саме тому гора ще досі називається Пірамідою. Тобто Піраміда — це гора, на якій замок, зображений на гербі ФК «Марибор». А тепер найголовніше: той елемент над замком на гербі — не птах. Я все життя думав, що на гербі зображений якийсь дуже стилізований птах, але помилявся. Це бомба чи якесь повітряне судно, що пікірує на гору Піраміду, чи щось подібне.
— Гаразд, гаразд. Тобто: прибули іншопланетяни, відвідали Піраміду, і замок, і це місто, і просто розбомбили його — щоб через кілька мільйонів років Гітлеру не довелося це робити знову, якось так? — уїдливо питає Роза.
— Саме так, — відповідає Білий і сміється.
— Адаме, тобі не здається, що ти надто далеко заходиш?
— Розо, ти бачила душі, що вилітають із тіла, якому прощено? Що таке душі? Душі — це залишки якихось інших форм життя, в якихось нам невідомих вимірах, але іноді ми можемо з ними спілкуватися, навіть допомагати їм. Знаєш, який головний секрет і центральна доктрина саєнтологів? Це історія про Ксену. Сімдесят п’ять мільйонів років тому на іншій планеті нібито існувала цивілізація, якій загрожувало знищення через перенаселеність. Ксену був їхнім правителем. Він вирішив здійснити геноцид проти власного народу, щоб таким чином зберегти планету. Мільйони своїх людей наказав розмістити в космічних кораблях, аргументувавши це перевезенням їх на нові, красивіші планети. Вони обрали Землю. Але їх сюди доправили не для того, щоб розселити, а щоб повкидати у вулкани і повбивати.
— І?
— І повбивали. Всіх. Крім обраних. Більшість його людей вбили. Але душі загиблих продовжували жити, бо душі неможливо знищити. Тому їх пропустили через програму засліплення. Зманіпулювали ними. Від убитих залишилися душі, які минуле лише відчувають, та вже не пам’ятають. Це перелякані, збентежені душі. Вони люблять гуртуватися, туляться одна до одної, створюючи своєрідні грона душ. У цих гронах вони витісняють одна одну, кусаються, паразитують на інших. Ці грона — те, що є нашими душами. Ми — душі вбитих, але забули про це.
Роза якийсь час дивиться на Білого. Потім перехиляє пляшку віскі й робить ще один великий ковток.
— Отже, наша планета… — тихо каже Роза.