— Саєнтологи — не католицькі священики, Анастасіє, їм дозволяється одружуватися.
— Знаю, знаю, пам’ятаю я ці дискусії. Рекомендується одружуватися з іншими саєнтологами. А особливо, якщо вони амбітні та хочуть піднятися внутрішньою ієрархією. А ти ніколи ж не був неамбітним, правда?
— Що ти хочеш цим сказати?
— Що востаннє ми розійшлися, скажімо так, за досить бурхливих обставин. Ти стверджував, що знайшов велику таємницю свого життя і став чистим, чи clear, чи як ти там це назвав. Це, мабуть, так, наче ти переживаєш релігійне одкровення. Чи навіть небовзяття? А тоді за ніч спакувався і зник з міста. Ще добре, що ми зустрілися тут, на землі, Адаме.
Білий якийсь час мовчить. Спостерігає, як тонуть сніжинки в шумній безодні темряви під ними.
— Я більше не в саєнтології.
— Ні?
— Ні. Кілька років тому я повністю порвав з ними контакти.
— Як же так, Адаме? Це ж було твоє життя, ти був clear, це було найцінніше, що ти мав.
— Я б так не сказав.
— Ну, в кожному разі, це було незрівнянно ціннішим, ніж я, ціннішим, ніж ми, Адаме. Ти був заступником голови саєнтологів Штирії, належав до їхньої еліти. Ти був близьким оточенням, чи як ви це називаєте. І ні з того ні з сього покинув усе це?
— Саме так, ні з того ні з сього.
— Але чому, заради Бога?
Білий відсьорбує теплого шампанського. Місто вкрите снігом. Ріка. Відображення міста в ріці мерехтить, як у вогні. Лапаті сніжинки падають і злипаються з іншими в геометрично правильних, гострих формах.
— Я захворів, — тихо промовляє Білий. — Але, будучи clear, я ніколи не повинен був хворіти. Якщо ти — clear, ти ніколи не захворієш, хіба що ти не справжній clear, або якщо з усією саєнтологічною доктриною щось геть не те.
— Ти хворий?
— Рак, хіміотерапія, я виборсався з того за допомогою схуднення. Зморив його голодом. Але до саєнтологів більше не повернувся. Якийсь час вони мені ще писали, делегували інших шанованих членів, телефонували посеред ночі, навіть погрожували судом. Але зрештою все стихло. Однак я збанкрутував, після виходу із секти мені довелося оплатити всі тренінги за десять років, включно з відсотками. Щастя ще, що в мене була квартира, яку я міг продати.
— Тобто тепер ти живеш зі своєю журналісткою?
— Анастасіє…
— Чому б тобі не привести її у вівторок до мене в театр? У вівторок велика словенська прем’єра — постановка Андреаса «Війни і миру» Толстого. Спектакль справді хороший. Я вже бачила його допрем’єрний показ у Загребі. Добрий старий Андреас переживає свої найкращі часи. Ці мариборські дурні прогнали його з міста. Ти чув про це, Адаме? Вже вдруге його облили брудом і вигнали з його міста: вперше — коли він був директором театру, а тепер знову. Причому з такою огидною зловтіхою. Це щури, Білий. Усе дуже погано. Його мати не зважується вийти з дому, засоби масової інформації влаштували проти нього цілу кампанію. Мені дуже цікаво, чи він хоч на прем’єрі з’явиться, якщо сьогодні не з’явився тут. Уявляєш, ніхто його навіть не згадав у своїй промові. Але всім зрозуміло, що без його зусиль галереї не було б. Навіть назва галереї — його, на честь Маркса, його улюбленого актора з мариборського періоду.
— Я бачу, ти все ще віддана йому.
— Розумієш, ми всі професіонали, і я ціную те, чого він досяг у театрі. На відміну від багатьох тих, хто його знищував і хто у своєму нікчемному житті не досяг абсолютно нічого — крім його знищення.
— Ти й досі його вірна захисниця, попри все, це фантастично, — зауважує Білий і посміхається.
— А ти? Кому тепер вірний ти без свого саєнтологічного клубу? Хоча б собі вірний?
Білий знову посміхається, на цей раз трохи вимушено.
— Слухай, Адаме, я залишу для твоєї австрійської подруги і для тебе два квитки на вечір вівторка. Приходь у вівторок о третій до мене в театр, добре? Обов’язково приходь, бо я їх віддам комусь іншому. Після скандалу з від’їздом Андреаса інтерес до вистави такий, що люди готові вбивати одне одного за квитки. Мушу йти, пізно вже. Завтра приїдуть хорвати з виставою, і мене чекають важкі вихідні.
Анастасія нахиляється, її губи злегка торкаються щоки Білого. На мить Білий відчуває все тепло її тіла. Він дивиться їй услід. Її тінь — пожежа посеред білого снігу. Перед ним — зяюча безодня, в якій кипить Драва. Темрява пожирає всі без винятку сніжинки. На протилежному боці — спляче місто. Вуличні ліхтарі раптом гаснуть, хоча ще не ранок, — ймовірно, поломка або заходи економії. Вода під ним нечутно тече далі. Відблиски полум’я перетворилися на темряву і попіл.