Докази належності джерел спалахів до подвійних зір з’явилися в 1981 році, коли ми з моїм данським другом Хольгером Педерсоном і Яном ван Парадейсом виявили, що джерело МХВ 1636-53 має період обертання 3,8 години. Проте лише в 1984 році Ґріндлей нарешті визнав свою помилку.
Так найдивніше рентгенівське джерело, Швидкий Барстер, допомогло підтвердити гіпотезу щодо звичайних (І типу) спалахів рентгенівського випромінювання, які спантеличували нас самі по собі. Іронія в тому, що хоча Швидкий Барстер стільки всього пояснив, сам він багато в чому залишається загадкою. Астрономів-практиків це не дуже стосується, але от теоретики досі ніяковіють. Максимум, що ми зробили, і максимум, що нам вдалося зробити, це запропонувати пояснення «епізодичної акреції». Розумію, що це схоже на назву інфекційної хвороби, яку можна підхопити у відпустці в екзотичній країні. І річ у тім, що це лише слова, а не фізика. Речовина, що рухається до нейтронної зорі, з невідомих причин, на деякий час затримується в диску, перш ніж її згусток або кільце відділиться від нього і порине на поверхню зорі, спалахами вивільняючи гравітаційну потенціальну енергію. Це явище називають нестабільністю диска, але це також лише слова: ніхто не знає, чому і як це відбувається.
Якщо відверто, ми також не розуміємо, чому деякі рентгенівські джерела поводяться як періодичні транзієнти. Чому вони то «вмикаються», то «вимикаються»? Ми просто цього не знаємо. Якось у 1977 році всі детектори SAS-3 одночасно почали реєструвати спалахи. Це було дивно, тому що ці пристрої спостерігали за небом в абсолютно різних напрямках. Єдине раціональне пояснення, що спало нам на думку, — крізь космічний апарат пройшли гамма-промені надвисоких енергій (рентгенівське випромінювання на таке не здатне), залишивши по собі сигнали. Оскільки всі детектори спрацювали одночасно, ми не мали жодного уявлення, звідки прийшло це гамма-випромінювання. Протягом кількох місяців ми спостерігали десятки подібних епізодів, а потім усе припинилося, щоб за тринадцять місяців початися знову. Для всіх в МТІ це явище було загадкою.
З допомогою моєї студентки Крістіани Теллефсон я почав складати каталог таких спалахів, і ми навіть систематизували їх за категоріями A, B і C, залежно від їхніх характеристик. Я зберігав їх у папці, якій дав назву «Кляті спалахи».
Пам’ятаю, як проводив презентацію для представників NASA (вони приїжджали до нас щороку), на якій розповів останні захопливі новини про рентгенівські спалахи та продемонстрував деякі з тих дивних спалахів. Своє небажання публікувати результати я пояснив тим, що ці спалахи здаються мені якимись несправжніми. Проте мене переконали не зволікати. Тому ми з Крістіаною почали готувати статтю.
Але якось мені цілком несподівано зателефонував мій колишній студент Боб Скарлетт, який працював над засекреченим проектом у Національній лабораторії в Лос-Аламосі. Він попросив не публікувати статтю про дивні спалахи. Мені було цікаво чому, але йому заборонили оголошувати мені причину. Він запитав про час, коли виникали спалахи, і я надав йому цю інформацію. Через два дні він знову зателефонував і цього разу наполягав, щоб я не публікував даних з міркувань національної безпеки. Я ледь не впав зі стільця. Я одразу зателефонував Франс Кордова — своїй подрузі й колишній колезі, яка тоді також працювала в Лос-Аламосі. Я переповів їй нашу з Бобом розмову, сподіваючись, що вона зможе пролити світло на те, що відбувається. Напевно, вона поговорила про це з Бобом, тому що за кілька днів також зателефонувала й настійно порадила не друкувати статтю. Щоб заспокоїти мене, вона запевнила, що ці спалахи не мають жодного значення для астрономії. Одним словом, я не опублікував результатів.
Через багато років я дізнався, що сталося: «кляті спалахи» йшли від кількох радянських супутників, що працювали від атомних електрогенераторів. Вони містили надзвичайно потужні джерела радіоактивного випромінювання. Щоразу, коли SAS-3 пролітав неподалік одного з радянських супутників, вони бомбардували його гамма-променями від радіоактивного джерела. Що ж, пам’ятаєте дивні спалахи, які в 1971 році зареєстрували радянські вчені? Зараз я цілком переконаний, що вони створювалися їхніми ж супутниками. Яка іронія!