Робота була безмежно цікава: радіоактивні ізотопи розпадалися буквально в моїх руках. І це вимагало значних зусиль. Ізотопи, з якими я працював, мали здебільшого короткий період піврозпаду — від одного до кількох днів. Наприклад, період піврозпаду золота-198 — трохи більше двох із половиною днів, тому працювати треба було швидко. Я їхав із Делфта в Амстердам, де в циклотроні створювали ці ізотопи, і мчав назад у лабораторію. Там я розчиняв ізотопи в кислоті, щоб перетворити їх у стан рідини, наносив на дуже тонку плівку і поміщав у детектори.
Я намагався підтвердити теорію, за допомогою якої можна обчислити співвідношення інтенсивності гамма-випромінювання до інтенсивності потоку електронів, які випромінює ядро під час розпаду. І ця робота вимагала точних вимірювань. На той момент таке вже робили з багатьма радіоактивними ізотопами, але було отримано результати вимірювань, що відрізнялися від теоретично обчислених значень. Мій науковий керівник, професор Аалдерт Вапстра, запропонував мені спробувати визначити, в чому проблема — у теорії чи у вимірюваннях. Ця робота дарувала надзвичайне задоволення, як під час збирання складного пазлу з безлічі фрагментів. Складність завдання полягала в тому, щоб отримати значно точніші результати, ніж ті, що були одержані до мене.
На думку деяких дослідників, електрони такі маленькі, що не мають розміру (їхній діаметр менше однієї квадрильйонної сантиметра), а довжина гамма-хвилі — менше ніж одна мільярдна сантиметра. Проте фізика дала мені засоби, щоб виявити їх і виміряти. Це ще одна річ, яка мені подобається в експериментальній фізиці: вона дає змогу «торкнутися» невидимого.
Щоб отримати потрібні дані, мені доводилося витискати зі зразка все можливе, адже що більше вимірювань, то точніший результат. Часто я працював ледь не по дві з половиною доби поспіль, нерідко без сну. Я став трохи одержимим.
Для експериментального фізика точність — це ключ до всього. Точність — єдине, що має значення. Результат вимірювання не має сенсу, якщо не вказано його похибки. Цю просту, потужну, багато в чому основоположну ідею майже завжди ігнорують в університетських підручниках із фізики. У житті часто виникають ситуації, коли ступінь точності відіграє вирішальну роль.
Коли я працював з радіоактивними ізотопами, домогтися потрібної точності було вкрай складно, але за три-чотири роки я поступово покращив результат. Детектори стали надзвичайно точними, після того як я їх удосконалив. Я підтвердив теорію та опублікував результати, і врешті-решт ця робота лягла в основу моєї докторської дисертації. Особливо мене тішило, що мої результати поставили крапку в цьому питанні, а таке стається не дуже часто. У фізиці, та й узагалі в науці, результати не завжди трактуються однозначно. Мені пощастило дійти до остаточного висновку. Я зібрав цей пазл, зажив слави в наукових колах і допоміг скласти карту невідомої ділянки субатомного світу. Мені було двадцять дев’ять, і я був у захваті від того, що роблю вагомий внесок у науку. Не всім судилося здійснити основоположні відкриття, як Ньютону й Ейнштейну, але ми досі маємо безмежний простір для досліджень.
Мені також пощастило, що коли я здобув науковий ступінь, саме розпочиналася нова епоха у вивченні природи Всесвіту. Астрономи здійснювали відкриття з неймовірною швидкістю. Хтось вивчав атмосферу Марса й Венери, шукаючи водяну пару. Хтось помітив кільця заряджених частинок навколо силових ліній магнітного поля Землі, які стали називати поясами Ван Аллена. Інші науковці відкрили джерела радіохвиль, відомі як квазари (квазізоряні джерела радіовипромінювання). У 1965 році було виявлено мікрохвильове космічне випромінювання — сліди енергії, вивільненої під час потужного вибуху, вагомий аргумент на користь теорії Великого вибуху, навколо якої тоді точилися запеклі суперечки. Невдовзі після того, у 1967 році, астрономи відкрили новий різновид зір, які назвали пульсарами.