Звісно, я міг би й далі працювати в ядерній фізиці, адже там також відбувалося багато відкриттів. Робота здебільшого полягала в полюванні на субатомні частинки, чий «зоопарк» швидко зростав. Особливу увагу привертали частинки під назвою кварки, з яких, як з’ясувалося, складаються протони і нейтрони. Кварки такі незвичайні, що фізики, щоб їх класифікувати, придумали для них особливу характеристику — так званий «аромат»: верхній (up), нижній (down), дивний (strange), чарівний (charm), топ-кварк (top) і ботом-кварк (bottom). Відкриття кварків було одним із тих прекрасних моментів у науці, коли суто теоретична гіпотеза підтвердилася. Теоретики передбачили існування кварків, а потім їх виявили експериментально. Ці незвичайні частинки показали, що матерія значно складніша, ніж ми вважали. Наприклад, зараз відомо, що протон складається із двох верхніх кварків і одного нижнього, з’єднаних потужною ядерною взаємодією, носіями якої є інші дивні частинки — глюони. За нещодавніми підрахунками, маса верхнього кварка може становити приблизно 0,2 відсотка маси протона, тоді як маса нижнього — приблизно 0,5 відсотка маси протона. Це вам не старе звичне ядро атома.
Я переконаний, що «звіринець» частинок став би для мене захопливим полем для досліджень, але завдяки щасливому випадку навички вимірювання випромінювання з атомних ядер виявилися надзвичайно корисними для вивчення космосу. У 1965 році я отримав запрошення від професора Бруно Россі з Массачусетського технологічного інституту взяти участь у проекті в галузі рентгенівської астрономії. Це був цілком новий напрям, який існував лише кілька років — Россі започаткував його в 1959-му.
МТІ — це найкраще, що могло зі мною статися. Россі вже був легендою в дослідженні космічного випромінювання. Під час війни він очолював дослідницьку групу в лабораторії Лос-Аламоса й розробив методи вимірювання сонячного вітру, або міжпланетної плазми — потоку викинутих Сонцем заряджених частинок, що викликає північне сяйво й «відганяє» від Сонця хвости комет. Тепер у Россі виникла ідея пошукати в космосі рентгенівські промені. Це був експеримент — він не мав жодного уявлення, знайде щось чи ні.
У ті часи в МТІ дозволялося все. Можна було працювати над чим завгодно — якщо ви переконали інших, що вашу ідею реально втілити. Зовсім не так, як у Нідерландах. У Делфтському інституті панувала жорстка ієрархія: до аспірантів ставилися як до нижчого класу. Якщо професори мали ключі від головного входу в корпус, то аспіранти отримували тільки ключі від підвалу, де зберігалися велосипеди. Щоразу як ви змушені були пробиратися крізь відсіки з велосипедами, вам нагадували, що ви ніхто.
Якщо ви хочете працювати після п’ятої, маєте до четвертої заповнити форму з поясненням, чому вам потрібно затриматися на роботі; мені доводилося робити це ледь не щодня. Бюрократія породжувала страшенні незручності.
За трьома професорами, які очолювали інститут, було зарезервовано паркувальні місця неподалік від головного входу. Один з них, мій науковий керівник, працював в Амстердамі та приїжджав у Дефлт лише раз на тиждень, у вівторок. Якось я його запитав: «Ви не проти, якщо я ставитиму авто на ваше місце, коли вас немає?». Він відповів: «Звісно, не проти», але першого ж дня, коли я там припаркувався, через систему зв’язку мені вельми переконливо наказали забрати машину. Ще один приклад. Я мусив їздити в Амстердам по ізотопи, тому мені видавали 25 центів на чашку кави й 1 гульден 25 центів на обід (тоді це відповідало приблизно третині долара США), але я мав надати два окремих чеки. Я запитав, чи можна додати 25 центів до чека за обід і подати тільки один чек на 1 гульден 50 центів. Завідувач кафедри професор Блейссе написав мені листа, в якому зазначив, що якщо я хочу, то можу їсти вишукані страви за власний рахунок.
Яка це була радість перейти працювати в МТІ та звільнитися від усього цього! Я наче вдруге народився. Там нас усіляко заохочували. Я отримав ключ від головних дверей і міг працювати у своєму кабінеті вдень і вночі, як і хотів. Той ключ від корпусу був для мене ключем від усього. Завідувач кафедри фізики запропонував мені посаду штатного викладача через півроку після мого приїзду, у червні 1966-го. Я погодився і залишився там.
Перехід у МТІ викликав у мене таке піднесення ще й тому, що я пережив Другу світову війну. Нацисти вбили половину моєї родини, і я досі не змирився із цією трагедією. Часом я все-таки про це говорю, але дуже рідко, тому що для мене це невимовно важко — минуло вже понад сімдесят років, а почуття досі гнітючі. Коли ми з моєю сестрою Беа говоримо про це, майже завжди плачемо.