Я народився в 1936 році, і коли Німеччина 10 травня 1940 року напала на Нідерланди, мені було лише чотири. Один з моїх найбільш ранніх спогадів, як ми всі — батьки моєї матері, мати, батько, моя сестра і я — переховуємося у ванній нашого будинку (на Амандельстраат, 61, у Гаазі), коли в мою країну входить військо нацистів. Ми дихали крізь вологі носовички, оскільки були попереджені про можливу газову атаку.
У 1942 році голландська поліція забрала моїх єврейських дідуся й бабусю Ґустава Левіна й Емму Левін-Ґоттфельд з їхнього будинку. Приблизно тоді ж вони витягли з дому сестру мого батька Юлію, її чоловіка Якоба (на прізвисько Єнно) і трьох їхніх дітей — Отто, Руді та Еммі, посадили їх із валізами у вантажівки й відрядили у Вестерборк — транзитний табір у Голландії. Через Вестерборк на шляху до інших таборів пройшло більше 100 000 євреїв. Дідуся й бабусю нацисти одразу відправили в Аушвіц, де їх першого ж дня, 19 листопада 1942 року, вбили в газовій камері. Дідусю було сімдесят п’ять, як і бабусі, тому вони не годилися для примусової праці у трудових таборах. Вестерборк, навпаки, був дуже дивним місцем. Він нагадував курорт для євреїв. Там ставили балетні вистави і працювали магазини. Мати часто пекла картопляні оладки й надсилала їх посилкою у Вестерборк нашим родичам.
Дядько Єнно був, як кажуть голландці, statenloos, тобто особою без громадянства, тому зміг трохи потягти час і перебути з родиною у Вестерборку п’ятнадцять місяців, поки нацисти не розлучили їх, відрядивши в різні табори. Тітка Юлія, кузени Еммі та Руді потрапили спершу в жіночий концентраційний табір Равенсбрюк у Німеччині, а потім — у Берґен-Бельзен, також у Німеччині, де вони були до кінця війни. Тітка Юлія померла через десять днів після того, як союзники визволили табір, а Еммі та Руді вижили. Найстаршого кузена Отто також відправили в Равенсбрюк у чоловічий табір, а під кінець війни він опинився в концентраційному таборі в Заксенгаузені. Він пережив марш смерті у квітні 1945 року. Дядька Єнно відрядили одразу в Бухенвальд, де його було вбито, як і понад 55 000 інших в’язнів.
Щоразу, коли я дивлюся фільм про Голокост, чого я дуже довго не хотів робити, я порівнюю події на екрані з тим, що відбулося в моїй родині. Тому мені було надзвичайно важко, навіть образливо, дивитися фільм «Життя прекрасне». У моїй голові просто не вкладалося, як можна жартувати про такі серйозні речі. Я досі час від часу бачу у снах жахи, як за мною женуться нацисти, і я прокидаюся переляканий до смерті. Одного разу мені наснилося, що мене стратили.
Якось я хотів би пройти тим шляхом, який став останнім у житті моїх дідуся й бабусі, — від залізничної станції до газових камер в Аушвіці. Не знаю, чи зроблю я це колись , але думаю, що це один зі способів ушанувати їхню пам’ять. Можливо, маленькі вчинки — це все, що ми можемо протиставити жахіттям такого масштабу. Крім того, ми повинні пам’ятати: я ніколи не кажу, що члени моєї сім’ї «загинули» в концтаборах. Я завжди говорю «були вбиті», щоб не дозволити приховати правду.
Мій батько був євреєм, але мати — ні, тому його, як чоловіка неєврейки, спочатку не переслідували. Але це сталося в 1943 році. Пригадую, він повинен був носити жовту зірку. Ні мати, ні сестра, ні я — тільки він. Ми не надали цьому значення, принаймні спершу. Він її трохи прикривав одягом, що заборонялося. Насправді лякало те, як він призвичаювався до нацистських обмежень, які ставали дедалі жорсткішими. Спочатку йому заборонили користуватися громадським транспортом. Потім — відвідувати міські парки. Згодом — бувати в ресторанах. Він став небажаним гостем у закладах, куди постійно ходив роками! А найдивовижніше в цьому — здатність людини пристосовуватися.
Коли він більше не міг користуватися громадським транспортом, то казав: «Хіба я часто їжджу у громадському транспорті?». Коли його перестали пускати в парки, він казав: «Хіба я так часто ходжу в парк?». Потім, коли він уже не міг піти в ресторан, він казав: «Хіба я часто вечеряю в ресторані?». Він намагався перетворити ці жахливі речі на дрібниці, невеликі незручності, можливо, заради дітей, а може, ще й для власного душевного спокою. Я не знаю.
Для мене це досі одна з найважчих тем. Як можна спостерігати за прибуванням води і не усвідомлювати, що вона тебе потопить? Як вони могли бачити й водночас не бачити? Це те, чого я не можу збагнути. Звісно, якоюсь мірою це цілком зрозуміло. Можливо, це єдиний спосіб вижити, доки вам ще вдається обманюватися.