Повертаємо телескоп: Джек, мисливець на кенгуру
Щоб пом’якшити приземлення телескопа, ми прикріплювали до його нижньої поверхні картонні амортизаційні прокладки. Якщо це відбувалося вдень і ми бачили кулю (яка раптом зникала, коли ми надсилали команду скинути вантаж), то ми незабаром помічали парашут. Ми щосили намагалися простежити за ним аж до приземлення, кружляючи навколо нього на своєму літачку. Коли телескоп приземлявся, ми якомога точніше позначали це місце на дуже докладній карті.
Потім коїлися дивні речі: ось ми, в літаку, ось наше обладнання з усіма нашими даними, кульмінація кількарічної праці, і воно лежить на землі, практично на відстані витягнутої руки, але ми не можемо сісти просто посеред пустелі та забрати його! Натомість ми мали привернути увагу місцевих жителів, що ми здебільшого і робили, низько літаючи над певним будинком. Будинки в пустелі стояли досить далеко один від одного. Місцеві знали, що означає літак, який кружляє на малій висоті, і зазвичай виходили з будинку, махаючи нам рукою у відповідь. Потім ми сідали на найближчій злітно-посадковій смузі (не плутати з аеропортом) у пустелі й чекали, поки хтось приїде.
Якось нам довелося політали над пусткою, щоб хоч когось відшукати. Нарешті ми знайшли такого собі Джека, який жив у пустелі. До будинку його найближчого сусіда було 80 кілометрів. Джек був п’яний і трохи несамовитий. Спочатку, звісно, ми цього не знали. Ми обмінялися з ним знаками, а потім полетіли на злітно-посадкову смугу й чекали на нього. Він з’явився приблизно за 15 годин на побитій старій вантажівці без лобового скла — просто дах над кабіною і відкритий кузов іззаду. Джек полюбляв ганяти на ній пустелею на швидкості під 100 кілометрів, переслідуючи кенгуру і стріляючи по них із гвинтівки.
Разом з одним з моїх аспірантів ми сіли до Джека у вантажівку, а наш літак показував дорогу до місця, де було обладнання. Ми змушені були переміщатися не позначеною на карті місцевістю, підтримуючи радіозв’язок з літаком. Нам пощастило із Джеком. Завдяки полюванням на кенгуру він добре знав, як дістатися до місця.
Також він вигадав собі жахливу розвагу, яка мені страх як не сподобалась, але оскільки ми були залежні від нього, я мало що міг удіяти. Він показав це лише раз. Він висадив свого собаку на дах вантажівки, розігнався до майже 100 кілометрів за годину, а потім різко натиснув на гальма, і собака звалився на землю. Бідолаха! Джек довго сміявся, а потім виголосив коронну фразу: «Старого пса не навчиш нових трюків».
Щоб доїхати до вантажу, який охороняла майже двометрова ігуана дуже загрозливого вигляду, нам знадобилося майже півдня. Правду кажучи, вона налякала мене до смерті. Але, звісно, я не збирався цього показувати, тому сказав аспіранту: «Нічого страшного. Ігуани — сумирні створіння. Ви йдіть попереду». Він пішов, і, виявляється, вони справді сумирні. Упродовж чотирьох годин, поки ми забирали обладнання і вкладали його у вантажівку Джека, тварина так і не поворухнулась.
Професор із повітряною кулею
Потім ми повернулися в Еліс-Спрінгс, і, звісно, потрапили на першу шпальту Centralian Advocate разом із чудовою фотографією запуску повітряної кулі. Стаття називалася «Запуск космічного зонда» і розповідала про повернення «професора з повітряною кулею». Я став кимось на зразок місцевої знаменитості й прочитав неформальні лекції в Ротарі-клубі, учням у старшій школі, а якось навіть у стейк-хаусі, отримавши за це вечерю для своєї команди. Насправді ми хотіли якомога швидше відвезти плівку додому, проявити її, проаналізувати дані й побачити, що ми «накопали». Тому за кілька днів ми вирушили в дорогу. Тепер ви зрозуміли, мабуть, якими виснажливими були наші дослідження. Я перебував далеко від дому десь два місяці принаймні що два роки (часом щороку). І безсумнівно, що мій перший шлюб саме через це дуже постраждав.