Але, не слухаючи архієпископа, рицарі вже товпилися довкола меча, що з’явився невідомо звідки.
Архієпископ поквапився закінчити служби. На камені рицарі побачили золоті письмена: «Хто витягне цей меч з-під ковадла, той і є за народженням справжній король усієї Британії».
Десяток рук лягло на руків’я меча, але навіть об’єднані зусилля не допомагали. Меч ніби вріс у землю.
— Немає серед нас цього рицаря, — сказав архієпископ. — Хай же у всі краї відправляться гінці розповісти про це. І в день Нового року хай буде влаштовано славний турнір, де ми заодно й повеселимося. Зараз же нехай залишаться біля таємничого каменя десять рицарів, котрі зведуть над ним намет і оберігатимуть камінь і меч.
І от в день Нового року з’їхалося з усієї Британії безліч озброєних людей. Але ніхто не міг заволодіти мечем. І тоді вони понапинали барвисті намети, і почали витязі турніри задля втіхи, випробовуючи свою силу та прудкість своїх коней.
Серед прибульців були добрий рицар Ектор та його син Кей, посвячений в рицарі незадовго до цього.
З ними прибув і Артур, молодший брат Кея, шістнадцятирічний юнак. В дорозі сер Кей раптом виявив, що залишив удома свій меч з широким лезом і попросив свого молодшого брата повернутися й привезти його.
— Я охоче виконаю прохання, — сказав Артур, котрий завжди з радістю допомагав іншим.
Дружина сера Ектора зачинила двері на замок і несподівано поїхала з сусідкою слідом за чоловіком подивитися на турнір і на славних кавалерів.
Дуже засмутився Артур, коли побачив, що двері будинку зачинені, а ключа в нього не було. «Мій брат повинен мати меч, — подумав він, повертаючись назад. — Інакше буде соромно».
Але ж де знайти меч? І пригадав юний Артур той меч, який випадково бачив під ковадлом на церковному подвір’ї. «Видається, цей нічийний меч непоганий, — думав Артур, пришпорюючи коня, — потім його можна повернути на місце».
Артур прискакав на подвір’я церкви, спішився, підбіг до намету і виявив, що там нікого немає, рицарі-охоронці також подалися на турнір, тож не було в кого й питатися дозволу. Артур висмикнув меч, не марнуючи часу на читання напису, скочив на коня, і за чверть години він вручив меч старшому братові.
Артур нічогісінько не знав про таємницю цього меча, але молодий і запальний сер Кей вже мав спробу витягнути його з-під ковадла і відразу впізнав меч. Потиснувши руку молодшому братові й рвучко його обнявши, Кей відразу поскакав до батька, аби заявити:
— Сер! Подивіться, ось меч з-під каменя! Тож, як бачите, я і є справжній король Британії!
Асе сер Ектор не був настільки наївним, щоб відразу повірити молодому серу Кею. Негайно поскакав він із ним до церкви і там в наметі змусив його знову встромити меч у землю й витягнути. Кею не вдалося ні одне, ні інше. Прискакав Артур, котрий побачив їх на півдорозі до церкви.
— Мій брат Артур приніс цей меч, — зітхнувши, мовив Кей.
— А ви де його взяли? — запитав Ектор Артура.
— Сер, я розповім… — чемно і знічено проказав Артур, потерпаючи, що він вчинив щось не так. — Брат послав мене за своїм мечем, але я не зміг його знайти. Тоді я пригадав, що якийсь меч дарма стирчить із-під ковадла біля церкви. Я подумав, брату моєму він принаймні згодиться…
— Так, але ж де були рицарі, котрі охороняли його? — вигукнув сер Ектор.
— Вони поспішали на турнір, я бачив двох із них разом з Вашою вельмишановною дружиною і нашою матінкою.
— Як ви насмілюєтесь! — вигукнув сер Ектор. — Ви надто багато собі дозволяєте, не будучи ще навіть простим рицарем. Ну й вдача! Клянуся останнім із Євангелій! Ось що: негайно поверніть меч на місце, під ковадло. Але горе вам, якщо не зможете цього зробити!
— О, це зовсім не тяжко, — сказав Артур, здивований пасажем батька.
Він встромив меч у землю.
Сер Кей схопився за рукоять й смикнув щосили. Марні були його зусилля. Ектор також мав спроби — з тим же результатом.
— Ну, що ж, спробуйте ще ви, — сказав Ектор Артурові.
І Артур, котрого все це вельми дивувало й розважало, поклав долоню на руків’я й незабаром витягнув меч.
— А тепер, — сказав сер Ектор, опускаючись на коліна перед Артуром і шанобливо схиляючи голову, — я розумію, що ви і є королем цієї багатостраждальної землі.
— Навіщо ви стали переді мною на коліна, батьку?! — вигукнув переляканий юнак.
— Така воля провидіння: той, хто може витягнути цей меч з-під каменя, і є справжнім королем Британії, — сказав сер Ектор. — Більше того, хоча я люблю вас, але я вам не батько. Бо Мерлін привів вас до мене після смерті своєї дочки і наказав мені любити вас і виховувати як власного сина.