Рік 1939-й. Берендт — Шліттерові
Я ніби наяву бачу цього чоловіка: ось він простує старими дорогами, порослими вересом, іде вздовж берега озера. І дивно: жоден птах не боїться його, навіть метелики не злітають, коли його нога в припиленому черевику ступає зовсім поряд. І скільки я не вдивлявся, не мір розгледіти на курній дорозі ніякого сліду від його грубезних шкіряних черевиків. На ньому сірий светер, за плечима рюкзак, в руці лозина, і тонка тінь від цієї гнучкої лозини біжить фатальною межею по заіржавлених рейках занедбаних вузькоколійок, по схилах старих напівзруйнованих плотин, по узбіччях усіх графств Середньої та Південної Англії. Я бачив його в Уельсі. Про це я здогадався, коли в серпанку забовваніли крейдяні скелі. Серед убогих хатин нащадків кельтів він пройшов привидом, і жоден чоловік мов не помітив його. Жоден собака не подав голос. Це було б дивно, друже мій, але не забувайте, що це видіння, таємний знак, що посланий нам, можливо, як попередження. Я певною мірою впізнав уже сучасну Британію. Він опустився з пагорба, залишив за спиною хатини з тісними комірчинами, де і зараз живуть валлійці майже так, як жили і двісті років тому. Поміж сірих кам’янистих схилів він щось шукав. Кожна тінь привертала його увагу, кожна щілина в камені, кожна стежина. Так він обстежував місцевість крок за кроком, а я слідкував за ним, затаївши подих. І це було дійсністю. Коли я прокинувся, то ще бачив його силует. Потім він розтавав, і те місце, де він щойно стояв поруч зі мною, виповнювалось світлом дня.
Що він шукав? В перші дні я не міг відповісти на це непросте запитання. Потім я чітко почув одного разу ім’я короля Артура. Ніби він промовив його в задумі. А може, промовив і не він, а сторонній голос. Але я бачив, що при звуках цього голосу, що вимовив ім’я Артура, він ніби окрилився, плечі розправились, погляд став ясним, ніби висвітлений сонячними променями зсередини. Він стояв, прислухаючись до голосу навіть тоді, коли мені вже нічого не було чутно. Ім’я Артура розчинилося в тиші. А він стояв і слухав. Я подумав, що він почув іще щось, мені не відоме. І ось він пішов упевненою ходою, мовби й не здійснив він перехід на багато десятків миль. Невтомний подорожній, котрий шукає сліди невідомого. І я зрозумів: він шукає короля Артура. Легенда про його поховання не заважала пошукам. Очевидно, він гадав, що в часи Кромвеля розвіяли прах не короля, а когось із його сподвижників, рицарів Круглого Столу. Артур же, як я зрозумів, спочиває десь в таємній печері під охороною покійних рицарів, найвірніших його сподвижників. Цілком можливо, все це нагадує казку — зачарована печера в зачарованій місцевості, але для нас із Вами в цьому немає нічого дивного, бо Артур був великим героєм і, як у всіх великих героїв, у нього безліч могил, де його нібито поховали. Пригадайте, що король був завзятим прихильником християнства, і вам стане зрозуміло, що рядки про Грааля в епосі не випадкові, Артур мусить спочивати в печері, що нагадує склеп Йосипа Арімафейського, де було сховано тіло Христа.
І коли я дійшов до думки про печеру, все почало розвиватися так, що я ледь встигав стежити за оцим подорожнім. Чи був то перевдягнений вічний Мерлін, покровитель Артура? Не знаю. Його обличчя було мені не знайоме. Світлі очі, каштанове волосся, м’який профіль — типовий кельт. І от замелькали ландшафти Уельса, який я, на жаль, погано знаю. Я там був лише одного разу, як турист. Було це ще за студентства, і моя поїздка нагадувала одноденну прогулянку за місто. Але я знав, що це саме Уельс, батьківщина і дідизна короля. І я знав, що цей чоловік-подорожній на вірній дорозі від тої хвилини, коли було вимовлене ім’я короля бриттів.
Пам’ятаю річку, тінисті зарості. Він ішов берегом. Старий білокамінний міст. Там він зупинився, зняв із плечей рюкзак, витягнув шмат простого хліба й переломив його. Тінь від хмари набігла й сховала його. Знову я побачив його вже на протилежному березі. Він ішов так бадьоро, що йому можна було дати років двадцять, він ніби помолодшав за час мандрів. Я упевнився, що він знає дорогу до останнього прихистку короля-героя. І ось, уявіть собі, відтоді я бачив одне і те ж: він іде долинами, пагорбами впевненою швидкою ходою, і мій погляд ледь встигає за ним. Але з часом перерви ставали тривалішими. Він почав з’являтися до мене уві сні раз на тиждень, навіть рідше, Я почав здогадуватись, що в цьому приховано глибокий смисл. Адже в той день, коли він знайде короля з його чарівним мечем Екскалібуром, повинні відбутися важливі події. Але вони не відбудуться раніше відведеного строку. І тому цей напівсимволічний чоловік з’являється тепер так рідко, незважаючи — не приховаю — на моє велике бажання його бачити.