Зараз повинен спалахнути вогонь під стовпом.
Кати не квапляться, і король цьому радий, радий виграній хвилині. Мордред підмовляє короля — швидше подати знак. Тоді запалає багаття, і королева вже не стоятиме поміж ними, Мордредом і королем. Король буде беззахисним, він опиниться в руках людей, наближених до Мордреда.
Але Артур зволікає. Його волошкові очі холодні, як на великому портреті в головній залі замку. Обличчя вилицювате, зі скульптурною виразністю позначились зморшки на чолі, загострився ніс, губи його стиснуті. Нерухомо, зосереджено спостерігає він за дійством, яке вже почалося, — і зволікає. Що ж зупиняє його? Можливо, він хоче пригадати попередження Мерліна? Чи дні важких бойовиськ, коли він з двома десятками вірних рицарів врізався в шереги саксів, що огородили пустище Локсенн пурпуровими щитами, а королева, вірна йому королева, з нетерпінням чекала звісток про закінчення битви?
Ні, не пурпурові щити саксів, не їхні крики, що наводили жах, не полотняні сорочки берсерків, непроникні навіть для булатних мечів, бачаться зараз королю Артурові.
Його обличчя ніби маска. А думки далеко від колишніх славних битв. Його увага, пам’ять, воля приковані лише до королеви й до суперника короля, до відважного Ланселота. І найбільше прагнеться зараз королю, щоб з’явився Ланселот зі своєю дружиною й перебив катів, котрі пихато юрмляться біля стовпа у чеканні умовного знаку.
Минає ще хвилина.
Мордред торкає короля за рукав і улесливо зазирає у вічі. Що трапилось з Артуром? Хіба таку ганьбу може стерпіти навіть простий зброєносець? Це ж Артур, найсильніший і найвідважніший з усіх королів Британії. Хіба велич його подвигів може колись забутися?! Ніколи! І Мордред знає про це давно, відтоді як його серце зачерствіло від ревнощів до найсильнішого, найсвітлішого та найблагороднішого з королів.
Знак? Ні, король мовчить. Він завмер, як на портреті. Не прочитаєш на його обличчі жодної думки, жодного поруху душі. Тому що король думає про неможливе, про те, про що не думав би в ці хвилини жоден король. Благородний Артур чекає Ланселота і його дружину, хай би це навіть коштувало життя самому королю. Артур чекає Ланселота. Губи його стиснуті, а очі непроникні.
Король чекав свого щасливого суперника, котрий збесчестив його, Артура, чекає, щоб побачити, як він звільнить жінку — вже не королеву — зрадницю. Де ти, Ланселоте? Ти повинен виконати останній наказ свого короля, свого благодійника, котрий замінив тобі рідного батька, зробивши для тебе більше, ніж зробив би люблячий батько.
Ланселот! Звільни королеву Гвіневеру, котра розтоптала заради тебе королівську честь, зневаживши найсвітлішу любов, любов Артура! А любов короля Артура не схожа на звичайну. Це любов короля королів, і вона вище будь-якої любові, як чиста засніжена гірська вершина вища від будь-якого пагорба. Про це лише здогадувались. Тільки Гвіневера знала, що це за любов.
Артур чекає кращого зі своїх рицарів, Ланселота, відважного, воістину суперника самого короля. Ось груди Артура ледь помітно піднялися. Він твердо вирішив чекати скільки завгодно. Ще хвилина минає в дивній напруженій тиші, чується лише нерівне дихання Мордреда біля королівського плеча.
Ось вони. Тридцять вершників на білих конях.
Король заплющує очі. Ланселот відштовхує катів, і вони горохом розкочуються від стовпа. Королева вільна. Короткий плащ Ланселота майорить за його плечима. Він тримає королеву на руках. Баский кінь несе їх на волю. Дружина Ланселота відбиває атаки охорони й успішно відступає слідом за своїм ватажком. Король опускає голову. Його правиця на руків’ї меча. Завтра на нього чекають нові турботи й нові битви. Чітка думка: можливо, Гвіневера захоче після його смерті, щоб їх поховали разом. Це було б справедливо.
Роки 1200–1401
«Ніколи не забували люди короля Артура, і завжди жила віра в Британії, і особливо в Уельсі, що він знову об’явиться, аби врятувати свою країну в годину смертельної небезпеки, і що Британії судилося знову стати святим королівством догрів, землею миру й праведності».
Приблизно в 1200-му році було несподівано оголошено, що король Артур справді помер, бо монахи Гластонбері ніби знайшли його кістки в кам’яній домовині на території монастиря і поруч спочивали останки королеви Гвіневери. Це істинно так, говорили вони, бо під домовиною був камінь з врізаним у нього свинцевим хрестом і написом латиною: «Тут лежить король Артур з Гвіневерою, його дружиною». Кістки, говорили монахи, були більшими, ніж у звичайних людей, а інші знаки й чудеса підтверджували, що це дійсно король Артур.