Василь Головачов
ПРОСТІР НЕСПОКОЮ
Рецензент член СП СРСР І. М. Росоховатський
Дорогий друже! Ім’я автора твору, представленого на твій суд, читачеві вже відоме. Василь Головачов написав науково-фантастичні повісті “Непередбачені зустрічі” “Релікт”, “Відхилення до досконалості”. Новий його твір, порушуючи широке коло проблем розвитку техніки, екології, соціології, логічно продовжує ідеї попередніх повістей, прогнозує життя нашої планети в двадцять третьому столітті.
Герой повісті Гнат Ромашин — конструктор таймфагової (ТФ) апаратури. Таймфаг — “пожирач часу” — здатен миттєво перенести будь-яке матеріальне тіло в будь-яку точку всесвіту. Ромашину щастить у роботі, йому належить честь відкриття фундаментальної формули ТФ-зв’язку. Він талановитий спортсмен, волейболіст планетарного класу. Вродливий, молодий, прекрасно освічений… І… невдоволений собою. Його не влаштовує повсякденне, звичайне щастя. Пошук свого місця в житті приводить Гната в ряди працівників УАРС — Управління аварійно-рятувальної служби.
Великі повноваження дано рятувальникам, аж до карт-бланшу — необмеженого права на будь-які дії, спрямовані на охорону безпеки Землі. Чітко відпрацьована система захищає рідну планету і її емісарів у космосі від різних несподіванок, пов’язує в єдине ціле позаземні станції, супроводжує десанти. Та головне, мабуть, у тому, що земляни вже почувають себе громадянами всесвіту, і в сферу контролю УАРС потрапляють і питання ксенології — науки про чужі форми життя, і діяльність тераформістів, спеціалістів по перетворенню планет.
І раптом щось розлагодилось у системі. Послані по ТФ-зв’язку вантажі — обладнання для роботи тераформістів — пропали. В пункті призначення їх нема. Таке вважалось принципово неможливим.
На долю групи рятувальників випала важка робота по розслідуванню зникнення вантажів, з якою дивним чином зв’язані загадка “дзеркал” і ще цілий ряд таємничих подій. Рятувальники знаходять знак, який з’являється в місцях підвищеної небезпеки, “знак біди” — малесенький слід босої людської ноги, яка наступила на метелика. Незабаром прояснюється грізна символіка цього знаку: “Людино! Дивись, куди ступаєш! Не занапасти життя!”
Гнат Ромашин знайшов справу свого життя. Знайшов друзів, у яких впевнений до кінця. Це працівники високого рівня кваліфікації, добре треновані, веселі, славні люди — Станіслав Томах, Леон Хрустальов, Чеслав Пршибил, брати Богданови, Аларіка Консолата… Завжди готові до атаки, вони, проте, ніколи не нападають першими. А втім, коли йдеться про завоювання ще одного ступеня пізнання можуть захопитись, іноді й переборщити. І тоді незнане Око змушене притримувати людство “знаком біди”. Око не дає забути уроки історії: воно показує групі рятувальників всегалактичний “музей війн”, в одному із залів якого вічно точиться друга світова війна. І не випадково просто з цього музею Око перекидає групу на ще не виявлену командою рятувальників ракетну базу, збудовану в кінці двадцятого століття.
Хто воно — Око? Відповідь знає лише автор повісті та ще шеф рятувальників — мудрий Керрі Йос.
Не в усьому можна погодитися з автором, знайдеться привід і до дискусії. І передусім тому, що повість — модель якоюсь мірою експериментальна і сам автор нічого не стверджує категорично. Він шукає правильний шлях, помиляючись, сумніваючись, полемізуючи із своїми героями. Герої ж Василя Головачова, на відміну від героїв багатьох романів-утопій, випромінюють енергію пошуку й боротьби, азарт дослідження, вони працюють, мислять, сумніваються, страждають, вони — живуть у просторі неспокою.
Розділ 1
Гра
У м’якій фіолетовій напівтемряві обличчя її мовби світилося зсередини рожевим світлом і незвичайним видавався його овал у чорній хвилі важкого волосся, Дивним було лице, нерухомим, лише один вираз застиг на ньому — вираз безнадійності. Можливо, темінь очей приховувала і біль її, і сльози, але слова були різкими, рішучими и чужими. Нещадні слова, від яких холодом повіяло в повітрі… І Гнат мовив якось байдуже, аби припинити цю розмову, аби на душі їй полегшало (він ще не усвідомив остаточно, не хотів усвідомити, що вона йде від нього), аби тягар провини — та й чи була вона винною? — ліг на них обох:
— Гаразд, більше не будемо про це.
Аларіка зітхнула з полегкістю, підвела голову й знову опустила — тепер уже вибачливо. І було в цьому жести те, чого Гнат ніяк не міг збагнути, — невпевненість.
Мовчання зависло в кімнаті, гнітюче, напружене. Чому так сталося? Чому? Десять років дитячої дружби, десятки суперечок і примирень — завдяки друзям (обоє були вперті й горді) і кохання… Кохання? Виходить, не було кохання?
— Даруй мені. — Він насилу ворухнув губами. — Я, певно, від природи інфантильний і тому не збагну, що відбувається. Поясни, зрештою, це що — так серйозно?
Аларіка судорожно кивнула. На слова не стачило сил, а ще боялася, що її рішучість згасне зовсім і ця агонія кохання, яку він не хоче помічати, триватиме довго-довго…
— Я тебе завжди погано розумів, — провадив далі Гнат, усе ще на щось сподіваючись. — Мабуть, я надто повільне дорослішаю… І все ж… ось який парадокс — я тобі не вірю!
Якусь мить він вдивлявся в її обличчя, що нараз стало чужим і далеким. Рвучко підвівся.
— Тоді прощавай… Що ж іще кажуть у таких випадках? Хай щастить!
Попрямував до дверей. І тільки коли вони зачинилися, відчув у грудях дивну порожнечу, холодну, як крижаний грот, і зрозумів, що це справді серйозно, серйозніше не буває, і йому до болю запраглося кинутися назад, упасти біля її ніг — і нехай навіть не бачити її, тільки знати, що вона поруч, тільки відчувати її тепло, її дихання. Але назад не можна було, мур там виріс, товстий мур з двох слів: “Кохаю іншого…”
Хтось пройшов коридором.
Гнат розплющив очі…
Провинно усміхнувся, все ще перебуваючи в полоні спогадів. Поруч за пультом обчислювача стояв Травицький і дивився на екран проектора думок, перебираючи пухкенькі пальчики на грудях. На екрані було вписане обличчя Аларіки.
— Прошу вибачення, — пробурмотів Гнат, стираючи зображення. — Замислився…
Травицький сумно покивав.
— Я не дивуюся. Звик. У тебе, здається, завтра відповідальний матч?
— Фінал Кубка континентів, — сказав Гнат, не підводячи голови. “І навіщо я сьогодні прийшов сюди? — подумав він. — Все одно від мене користі мало. У Травицького й так клопоту вистачає. Треба ж, розмріявся з контактором на голові! Намалював Аларіку… Чому я згадав про неї? Згідно з усіма нормами псих-моделістів я маю зараз думати про гру. А на Аларіку, виходить, заборони немає. Слабак ти ще, Ромашин, конструкторе, спортсмене, й так далі…”
— Іди відпочивай, — порадив Травицький. — Цю конструкцію, — він кивнув на екран, — списую лише за рахунок твого хвилювання. На твоєму місці я злітав би кудись у музей історії.
Вийшов. Маленький, кругленький, заклопотаний. Начальник конструкторського бюро, кращий спеціаліст Інституту ТФ-зв’язку, де розроблялася таймфагова апаратура-система миттєвої передачі людей на космічні відстані.
Гнат зняв з голови контактор, постояв біля пульта, розмірковуючи про свої взаємини з людьми, котрі розуміли його більше, ніж він сам себе. Начальник бюро Кирило Травицький… людина, яка виростила з Гната конструктора-функціонала… яка ніколи не висловлювала невдоволення його нескінченними захопленнями, його примхами… волейболом. Хоча волейбол не захоплення, не примха, це життєво важлива потреба, без якої слово “спорт” позбавлене змісту. Як їх сполучити — роботу в інституті, що вимагає постійних занять, і великий спорт, що вимагає повної самовіддачі? Як поєднати непоєднуване?
— Проблема! — пробурмотів Гнат, ховаючи контактор у нішу під пультом.