Невдовзі швидколіт, підкоряючись командам спільного для цього сектора Місяця центру автоматичного управління транспортом, плавно пішов донизу, і Гнат побачив п’ятдесятикілометровий кратер Лемоньє, всередині якого сріблом блищав широкий десятикілометровий конус Геограда. За кратером здіймалися пориті, всіяні кратерами гори Тавр, але Гнат не встиг як слід їх розгледіти. Швидколіт пірнув до конуса, що стрімко зростав, на пульті блимнув червоний вогник — апарат минув силовий приймач-вікно в оболонці Геограда, майнули осторонь якісь конструкції, і швидколіт майже без поштовху зупинився.
Гнат зафіксував час і поспішив до кабіни циркулера.
Притягання у Геограді з восьмої години “ранку” до четвертої “дня” встановлювалося таким, як земне, — людський організм вимагав свою звичну порцію притягання, зате з четвертої починався час відпочинку, коли захоплююче почуття легкості додавало снаги й радості кожній людині. Гнат не раз бував на супутнику Землі, сам відчув це й давно зрозумів, чому ВКР — Вища Координаційна Рада Землі — не дає згоди на технізацію планети: вона була потрібна в основному як база відпочинку, а моральний бік справи тут відігравав головну роль.
Порожній циркулер (у Геограді, як і всюди на Місяці та Землі, любили ходити пішки, транспортом користувалися рідко, лише в тих випадках, коли хтось кудись поспішав) доставив Гната до Інституту відеопластики, невисокої будівлі, спорудженої в стилі “мангровий ліс”.
Автоінформатор сповістив йому місцезнаходження кімнати сто п’ять, де зараз перебувала Аларіка Консолата, і за кілька хвилин, пройшовши два коридори й нікого в них не зустрівши, Гнат стояв перед білим прямокутником дверей із зеленим колом номера й розмірковував — увійти зразу чи спершу подзвонити. Йому дуже захотілося піти звідси, перспектива непрошеного гостя була не вельми привабливою, та й власна вигадка з цією зустріччю перестала здаватися щасливою знахідкою. Поки він вагався, двері несподівано й нечутно відхилились, і йому мимоволі довелося увійти.
Здавалося, він вийшов на сніговий схил однієї із земних гір! Сліпуче блиснув язик льодовика під сонцем, біле снігове поле впиралось у темно-зелений гребінь хвойного лісу… Але не це зупинило Гната; просто перед ним на крижаному тлі льодовика чорнів отвір печери, у отворі плив зірчастий серпанок, і по цьому серпанку йшла жінка в сліпучо-білому платті… Це була Аларіка!..
Раптом панорама засніжених гір щезла, з’явилася обстановка модельної відеомайстерні, що оздобленням нагадувала конструкторську лабораторію: вмонтовані у стіни екрани проекторів думки, крісла, обвиті ажурними конструкціями, апаратні стойки, відеопроектори, підставки для голографічних скульптур, музичні прилади… Але не зник чорний, як вхід у пекло, отвір і жінка в білому платті, яка ступала по зорях… Вона дивилася на гостя суворо, немовби запитувала, чого він сюди з’явився.
Почувся тихий низький сміх.
Гнат озирнувся і побачив ще одну Аларіку, тільки одягнену інакше — в голубу кофтинку, таку ж спідницю з чорною торочкою.
Жінка знову тихо засміялася.
— Що, подобається? Гнат кивнув.
— Відеопласт?
— Атож. Робота одного з наших дипломантів конкурсу “Життя в космосі”, він чомусь вирішив узяти мене за прототип. Щоправда, він каже — робота незавершена… — Аларіка підійшла до пульта, провела рукою” над датчиком програм, і об’ємна відеокартина розбилася на вогненні скалки.
— До речі, як ти мене знайшов? Певне, через диспетчера, хоча не розумію, чому він дав мої координати сторонній людині.
Це “сторонній” боляче кольнуло Гната, і він навіть етупив до дверей, проте Аларіка його випередила:
— Проходь, коли завітав, сідай. Ще кілька хвилин, і ти б мене не застав. Що сталося?
Гнат сів навпроти, намагаючись не дивитися на спокійне вродливе обличчя жінки.
— Нічого. Просто закортіло тебе побачити. Якщо ти поспішаєш, то я, мабуть, піду.
Вона похитала головою, відверто розглядаючи його.
— Не поспішаю. Просто на сьогодні свою роботу закінчила.
Помовчали. Гнат перестав подумки лаяти себе, розглядав Аларіку.
— Ти неодружений? — нарешті поспитала вона, вдовольнившись розгляданням.
— Ні.
— І не був одружений?
— Не був. — Він усміхнувся. — Не через тебе…
— Вірю.
Знову помовчали. Потім Гнат обвів поглядом кімнату.
— Чому ти тут?
— Тому, що я, окрім усього іншого, художник-відеопластик. Рік тому скінчила Ленінградський інститут естетики.
— Я не знав.
— Ти багато чого не знав. Приміром…
— Що твій чоловік, Сергій Ребров, два роки тому…
— Не треба про це, я не те хотіла сказати. Його смерть мало що змінює.
Гнат змусив себе промовчати. Аларіка силкувалася вдавати з себе незалежну й щасливу, але не варто було опускатися до словесних спростувань її неправоти. П’ять років тому він занадто багато говорив… І все-таки яка ж вона вродлива! І недоступна.
— Втомився від космічних мандрів? Усе ж незаплановані заходи. Як тобі видалася робота рятувальника?
— По-моєму, одноманітна й стомлива.
Аларіка знову засміялася знайомим грудним сміхом. Давно він не чув цього сміху — вічність!
— Специфіка роботи спецсектора. Ця робота не так помітна, як робота лінійних рятувальних відділів. Сподіваюсь, із спортивної форми не вийшов? Адже ти завжди так опікувався своєю формою…
Знайомі шпильки, знайомі інтонації… Все повертається на кола свої… А чи все?
— З форми я, звичайно, вийшов, усе-таки пропустив стільки тренувань. Надолужу.
— Надолужиш. Май казав, що ти пікер.
— Хто-хто?
— Пікер, це його власний словотвір, означає — спортсмен, який залежить од збігу піків форми: фізичної, емоційної, інтелектуальної.
Гнат з цікавістю поглянув на Аларіку.
— Май — це Ребров? На жаль, він мені сказав, що це негативна якість для спортсмена і її треба позбуватися.
— А хіба в тебе інша думка? Тепер уже розсміявся він.
— Ого! Ти опускаєшся до розмови про спорт! Це явний прогрес! До речі, твоя поява тоді в залі під час гри була для мене настільки несподіваною, що я мало не зійшов з дистанції.
На мить обличчя Аларіки стало холодним, чужим. Тільки на мить. Вона відвернулась і мовила своїм низьким контральто, зовсім спокійно, як про дрібничку:
— Просто Сергій думав про спорт так само, як і ти, хоча в нього була інша мета в житті.
— Цікаво. — Гнат гмукнув. — Ти знаєш, яка в мене мета? Яка ж вона?
Аларіка підвелася, пройшлася кімнатою, торкаючись рукою апаратури. Гнат мимохіть милувався її поставою і не встиг одвести погляду: жінка подивилася йому в очі.
— Просто жити. Це твоя мета. Чи не так? Не запевняй мене у зворотному, не повірю, хоч і була б рада… — Вона замовкла й знову сіла навпроти. — Я б зрозуміла тебе, якби ти прагнув стати великим спортсменом чи великим конструктором. Честолюбства немає тільки у дурнів і мертвих. Але просто жити… Вибач, не розумію.
Гнат думав над словами Аларіки й гамував інтуїцію, яка підказувала йому найказковіші варіанти подальших зустрічей з нею. Одначе тверезий глузд бачив усе в іншому світлі.
— Ти, мабуть, маєш рацію, — неквапно сказав Гнат за хвилю. — Не у всьому, звісно. Честолюбство в мене, між іншим, є. Кажуть, я непоганий спортсмен і талановитий конструктор… Не знаю, як щодо таланту, але я справді чогось вартий. І все ж це не те, по-твоєму… Так? Дай мені подумати. Можливо, я тебе зрозумію.