— Подумай. — Аларіка кивнула, в її очах майнуло здивування.
Але Гнат дуже добре знав ці очі, щоб помилитись у висновках. І все ж п’ять років — не могли вони не змінити її хоч би в малому?..
— Що б ти хотів подивитись у нас? — Вона зиркнула на браслет відео, який показував місячний час.
— Якщо не заперечуєш, запиши мені на мій відео ту картину, де ти йдеш по льодовику.
— Ну, якщо ти хочеш…
Гнат зняв браслет і віддав Аларіці. Та встановила його в нішу копіра, покрутила лімб настройки.
— От і все, тримай. Тільки… навіщо він тобі?
— Відповідати не обов’язково? — промимрив Гнат, надіваючи браслет. — Дякую. Колись давно, коли було винайдено фотографію, казали, що відімре мистецтво живопису. З винайденням голографії твердили, що відімре мистецтво скульптури… Я не великий знавець мистецтва відеопластики, але цей твій портрет, по-моєму, справжній шедевр.
— Якби твої слова чув Григорій, творець портрета, він був би радий.
Гнатові стало жарко й незатишно, хоч йому здавалося, що він давно навчився не розгублюватися за будь-яких обставин.
— Над чим працюєш? — запитав він, відчуваючи, як кудись вислизає нитка взаєморозуміння, що з’єднувала їх кілька хвилин тому. — І як тобі вдається поєднувати роботу лікаря швидкої допомоги і художника?
— А як ти поєднуєш спорт і роботу конструктора?
— Не знаю, — усміхнувся Гнат…
“Розумниця!” — подумав він. — Як давно ми не розмовляли в такому ключі! Невинний обмін словами… який потягнув за собою серйозні наслідки. На жаль, п’ять років тому я не побачив за її зовнішністю серйозності вдумливої жінки… а тепер пізно!”
— І все-таки? Не думав, що твої шкільні та інститутські досліди з об’ємними картинками стануть таким сильним захопленням.
— Я теж не думала, то все Сергій… — Вона прикусила губу. — А займаюсь я практичною відеопластикою, а не тим, чим бажалося б. Як тепер кажуть: естетичним оформленням замкнутих площин. Створюю інтер’єри для робочих кабінетів, кімнат відпочинку, кают-компаній для космольотів далекої розвідки і так далі. Не можна сказати, що рутина, одначе… — Аларіка махнула рукою і враз пожвавішала. — Зате у вільний час ми займаємося вільною творчістю. Нині моїх колег цікавлять дві теми: одна — моделювання почуттєвого сприйняття світу, описаного в стародавніх художніх творах, друга — порівняльний пошук homo sine ira et studio — людини середньої, що жила в різні епохи. Я веду другу тему, й уже вдалося дещо розкопати. Ми з Вітторіо (це наш інженер-відеомоделіст) провели порівняльний аналіз історичних хронік і збережених художніх полотен великих майстрів минулих століть, аж до сімнадцятого. Глибше спуститися поки що не пощастило, дані про фізичне обличчя наших пращурів стають надміру скупими. До того ж справа ускладнюється яскраво вираженими національними особливостями народів, розмаїттям типів облич і методів роботи художників.
— У такому випадку ваша “людина середня” — фікція, — скептично мовив Гнат. — Навряд чи змішування типів дасть потрібне вирішення.
— На щастя, вихід знайшовся — жінка, — усміхнулась Аларіка. — Жінка — мірило краси й досконалості в усі епохи. Як кажуть індійські тантри: “Жінка — пальці природи і коштовні камінці світу”.
— Але фізичне обличчя людини змінюється дуже повільно, впродовж сотень тисячоліть, а ви хочете побачити зміни через сотні років…
— Воно так, зміни в будові людського тіла майже не помітні, зате зміни в людській моралі значно разючіші, і наш метод визначення “людини середньої” — це ставлення до неї згідно з нормами моралі кожного століття.
— Тепер ясно. І що ж вийшло?
Аларіка увімкнула ряд темних екранів, схожих на стінні ніші, в них заклубочилась імла й розтанула, лишивши “живі” постаті людей.
— Це вісімнадцяте сторіччя. Ліворуч — узаконений, середній тип жінки європеоїдної групи, праворуч — зображення ідеалу в працях великих художників цього сторіччя: Рафаеля, Рубенса, Ван Дейка, Кареджо та інших.
— Я не скажу, що ідеал у даному випадку кращий… — гмукнув Гнат, роздивившись обох жінок у дивовижному вбранні. — Чи у мене немає смаку?
Аларіка похитала головою.
— Зачекай, подивимось далі.
Віоми погасли, затим спалахнули знову.
— Це вже дев’ятнадцяте сторіччя.
Гнат звів брови. У правому об’ємі відеопроектора він спостеріг знайомі риси “Дівчинки за столом” Жана Батіста Грьоза. Цей портрет він бачив у Станіслава Томаха вдома.
Аларіка помітила його подив.
— Тобі знайома ця композиція?
— Жан Батіст Грьоз, “Дівчинка за столом”.
— Правильно! — Аларіка була вражена його обізнаністю в мистецтві. — Хоч і не зовсім. Ми сумістили два прототипи; один — “Дівчинка за столом” Грьоза, другий — “Дівчинка з віялом” Ренуара. Я не знала, що ти знавець живопису дев’ятнадцятого сторіччя.
— Який там знавець… Ну, а як же в нашу освічену добу?
Аларіка збентежилась.
— Розумієш, з нашою добою все просто і все складно. Середній тип вибрати легше, тим більше що людство поступово наближається до єдиної раси, а от ідеал… Ну, про це ми поговоримо якось іншим разом. Мені пора.
Гнат підвівся.
— Тоді до зустрічі.
— До зустрічі, конструкторе. — Аларіка подала йому руку, хотіла ще щось сказати, але передумала.
Удома він десь із півгодини слухав новини космоцентру, які передавалися каналом всесвітнього інформбачення. Спробував викликати Томаха, але незворушний голос домашнього координатора сповістив, що Станіслав не з’являвся. Кіб-секретар відділу, куди насмілився подзвонити Гнат, лише натякнув, що інспектор Томах на завданні. Яке завдання, де його виконує Станіслав — секретар не знав або не мав права повідомляти.
Гнат знову засумував, тоді згадав пораду Травицького і вирішив, аби розвіяти легку меланхолію, відаідати один з улюблених куточків природи. Цього разу вибрав Центральний заповідник, розташований у північно-західній частині Середньоросійської височини, на водорозділі Волги і Західної Двіни. Відколи загинули батько й мати, уродженці цих місць, Гнат не бував тут.
Центрально-лісовий заповідник — царство ялин, беріз, липи, клена, в’яза і ясена. Ліси Підмосков’я здебільшого березові й соснові, заповідний же ліс напрочуд розмаїтий.
Вимкнувши пояс генграва, Гнат з тріском удерся в хащу горобини і жимолості й рушив навпростець через гнучкі кущі ліщини. Напившись із джерела, довго вибирався на знайому галявину, ледь був не забрів у болото, поросле, недозрілою ще журавлиною, а коли добувся-таки на галявину, оточену березами й вільхами, завмер з несподіванки. В центрі біло-рожевої від конюшини поляни, підім’явши під себе волоті іван-чаю та медунки, лежала рись і дивилася на людину прозоро-жовтими очима, зрідка ворушачи китичками вух.
Коли Гнат ступив крок уперед, рись підвелася, не зводячи погляду з людини. Так вони й стояли кілька хвилин, оцінюючи одне одного, як зненацька з протилежного боку галявини, з-за підліска блиснув тоненький голубий язичок. Рись, нявкнувши, підстрибнула, впала у траву й завмерла.
Занімівши від гніву, Гнат дивився, як з-за дерев вийшли на галявину двоє в зелених маскувальних костюмах і попрошкували до нього. Один був молодий, білявий, але темний од засмаги, сяяв усмішкою, хоч Гнат не назвав би її в цю хвилину ані доброю, ані веселою. Другий був набагато старший, теж смаглявий, в руках він тримав бінокль. Молодий на, ходу закидав за плече ремінь електрокарабіна.
— Взагалі-то, ходити одному тут небезпечно, — замість привітання зауважив молодий мисливець, підходячи й розглядаючи рись. — Мисливська зона. А чудовий екземпляр, Владе. — Він випростався. — Як ви сюди потрапили?
— Дозвольте подивитися ваш карабін, — також замість привітання ввічливо попросив Гнат.
Білявий здивовано глянув на супутника і з деяким ваганням подав карабін.
— Не доводилося бачити раніше?
— Доводилося, — сказав Гнат, примірився й одним ударом об землю відламав прозору трубу ствола.