— Та ви що? — із загрозливим подивом вигукнув молодий незнайомець, кинувшись до нього. — З глузду з’їхали?
Гнат жбурнув розбитий карабін на землю, повернувся і мовчки рушив до лісу. Білявий наздогнав його, схопив за плече, несподівано боляче здавив сухожилля.
— Яке ви мали право?
— Облиш його, Роне, — глухуватим голосом сказав старший. — Якщо він так вчинив, значить, вважав, що має гаа це право.
Гнат відчув у його словах докір і, обернувшись, похмуро буркнув:
— Хто вам дозволив стріляти в заповіднику?
— Стріляти! — пирхнув молодий. — Чуєте, Владе? Та хто ви такий?
— До речі, відносно заповідної зони. — Старший нагнувся, помацав рись за ніс і випростався. — ВКР підписала вердикт від дев’ятнадцятого червня, в якому оголошено заповідною зоною всю Землю. Тож переваг заповідника тепер не має жоден район земної кулі, точніше, мають усі. А щодо стрільби… рись паралізована, і тільки. І в нас є мисливське посвідчення. Вас влаштовують мої пояснення?
— Це до справи уже не стосується. — Молодий заспокоївся і заклопотано оглядав карабін. — Треба ж, пополювали! Нерви треба лікувати, юначе! — По його тонких губах ковзнула посмішка. — Близьке знайомство з цією кицькою, не минулося б для вас просто так, то тільки в давніх романах писали, що в майбутньому хижі звірі стануть ручними… Між іншим, усе-таки хто ви такий?
— А ви? — в тон йому запитав Гнат, відчуваючи на собі пильний погляд старшого.
— Я Рон Клітгорд, старший інспектор відділу загальнотранспортної інспекції, а мій друг, Владибор Дикушин, керівник першого сектора УАРС. Член Ради, до речі… Гнат мимохіть глянув на старшого.
— Мене звати Гнат Ромашин. Конструктор Інституту ТФ-зв’язку.
— І майстер спорту з волейболу планетарного класу, — докинув Дикушин без посмішки.
На його молодого супутника це не справило ніякого враження.
— Що ж, — сказав він, — не вельми приємне знайомство, і винуватець усього — випадок…
— Може й, так, — мовив Гнат і стримано додав: — Спасибі за добре ставлення до кицьки, як ви зволили висловитись, але вона вже пробуджується, і, думаю, вам ліпше відійти від неї. Рисі не люблять, коли їм завдають болю.
Махнувши рукою, він увімкнув генграв і полого злетів у небо, мов підхоплене вітром насіння кульбаби. Стрімкий політ не вгамував розбурхані інцидентом думки.
“Гаразд, — нарешті підвів риску. — Нехай я погарячкував, але стріляти в красу, в тварину, яка не може відповісти тим же, — жорстоко! Мисливці!.. Не щезло, виявляється, це плем’я узаконених убивць, воно тішиться стріляниною в беззахисних створінь, лоскоче нерви удаваною небезпекою і приємним ризиком… Ніби ніколи не було страхітливих століть воєн і безглуздого знищення тисяч рідкісних звірів, ніби пам’ять людства коротка й не тривожить сумління, коли перші мисливці виходять у ліси нововідкритих планет…”
Виголошуючи подумки цю гнівну промову, Гнат мало не пролетів світлий вокзал транспортного вузла на околиці Вологди. Отямившись, дав собі слово розшукати у ВКР відомство по відновленню екологічних ресурсів і взнати там ціну мисливству. “Хто знає, може, я все ж переборщив? — закрався сумнів. — Мав рацію цей білявий Клітгорд, ніхто не давав мені повноважень судді, і перше поривання далеко не завжди схвальне. І ще він має рацію в тому, що я занадто збуджуюся. Це не єдина, але найбільша моя вада… після любові до солодкого. Тут його думка збігається з думкою Реброва, а я йому вірю більше, ніж собі. Хто б мені зараз допоміг розібратися у всьому, так це Славко Томах. Куди він запропастився?..”
Розділ 4
Дилеми
Під час тренування Гнат познайомився з усіма членами команди, хоч із багатьма вже зустрічався в іграх чемпіонатів Землі, щоправда, як супротивник. Обняв Гладишева, зрадівши його усмішці, мов теплому весняному ранку.
У Реброва була інша тактика тренувань, ніж у Солінда. Май давав завдання й незворушно спостерігав, як воно виконується.
Гнат двічі побував у залі електронного моделювання, відпрацьовуючи імітацію нападу з третього номера, і двічі на майданчику в нього нічого не вийшло.
Ребров за звичаєм промовчав, одначе після тренувальної гри відвів похмурого Гната вбік і сказав:
— Ви відволікаєтесь, Гнате, щось заважає вам працювати на повну силу. Точніше, не працювати, а думати. У вас якісь неприємності?
— Ні. По-моєму, ні…
Тренер вдавав, що все йде нормально, а може, і не вдавав, просто був певний себе.
— Бажання грати з повною віддачею у вас, бачу, є, але водночас воно блокується не менш сильним бажанням… яким — вам самому краще знати, я можу лише здогадуватись. І не засмучуйтесь, Гнате, у нас з вами все попереду.
Гнат з полегкістю провів очима Реброва, зустрів глузливий погляд Леона Хрустальова, та не надав йому значення. Був заклопотаний іншим.
Наступного дня він подзвонив Аларіці вранці, однак господарки вдома не виявилось, а домашній координатор не зміг відповісти, де вона. Не було її і в Інституті відеопластики, очевидно, чергувала в патрулі УАРС. Подумавши, Гнат подався на роботу.
У лабораторії зустрів Травицького. Той сидів у кріслі й роздивлявся на екрані проектора думок Гнатову конструкцію ТФ-антени. Обличчя в начальника бюро було якимсь дивним, неначе він хотів засміятись і заплакати водночас. Помітивши конструктора, кивком привітав його і розглядав так довго, що у Гната виникло відчуття непоправимої втрати, якоїсь трагедії, що сталася перед його приходом.
Травицький стер на екрані зображення, відтворив виведену Гнатом формулу ТФ-трансгресії і втупився в неї з тим же виразом обличчя. Потім сказав:
— Хлопчику мій, я не люблю гучних слів, як тобі відомо… Сядь на хвилину і послухай.
Гнат, стурбований його поведінкою, з тривогою глянув на витончену в’язь знаків і цифр формули, потім обережно сів на краєчку дивана.
— Я знав, що ти досвідчений конструктор, що ти оволодів кількома видами синектичних аналогій у конструюванні, але… даруй мені, я не помітив, що ти виріс у синектора вищого класу! Адже те, що ти зробив, можливе лише за умов використання всіх синектичних елементів! До речі, а сам ти зрозумів, до яких наслідків веде твоє відкриття?
— Зрозумів, учителю.
Травицький ураз посмутнів, став схожим на звичайного Травицького, що носить у собі чийсь біль, чи печаль, чи провину.
— Так, зізнаюся, це досить велике відкриття… — говорив він тихо, зовсім тихо. — Досить велике, щоб бути єдиним. Але, дай боже, аби я помилився!
Травицький раптом підвівся і повів Гната за собою. Вони вийшли в коридор, спустилися на нижній, підземний поверх інституту, де панували холод і синє світло, й підійшли до дверей з написом: “Запасник”. Двері поповзли вгору, і спантеличений Гнат ступив слідом за Травицьким у темряву.
Спалахнуло неяскраве жовте світло, впало на чисту сіру підлогу, купу ящиків обабіч проходу. Травицький повернув кудись ліворуч, проліз між штабелями балонів старих вакуумних екранів і став у кутку біля чудернацького пристрою — плоскої чотирикутної пластмасової дошки, що спиралася на масивну металеву станину з противагою і довгим суглобчастим важелем з лімбом.
— Що це за мотлох? — поцікавився Гнат, розглядаючи цю дивну конструкцію.
— Так званий кульман, — сказав Травицький шанобливо. — Пристрій для креслення на папері. Кульманами послуговувалися наші прадіди близько двохсот років тому.
— Але папір… аркуш має лише два виміри. Як же вони бачили об’єм?
— Вони креслили конструкції в ізометрії, а також у кількох проекціях: спереду, згори, збоку. Робили розрізи для пояснення.
— Так просто?!
— Просто й досить мудро, але… простота методу чи конструкції не завжди є достоїнство. Збагнув?
Гнат поміркував і зізнався:
— Не зовсім, учителю.
Травицький рушив до виходу. Біля дверей озирнувся на старий кульман і сказав:
— Подумай, навіщо ми зберегли у себе цей “мотлох”. Можливо, зрозумієш не зразу, не засмучуйсь. Свого часу переді мною теж ставили таке завдання, а зрозумів я все тільки через роки.