— Порядок. Причина помилки в другому ряду комплексного змінного. Регімантас сподівався на свій геній математика і… навіть автомат не встиг би пройди всі етапи розв’язання задачі за той час, який лишався в нього до аварії.
— Я радий і не радий, — хрипко відповів Станіслав, теж встаючи і потягуючись. — Шкода, що так сталось, і добре, що тягар провини не лягає на працівників управління. Негарно, коли аварії трапляються наперекір усім вжитим заходам, але вже зовсім погано, коли вони трапляються з вини рятувальника, Може, поспимо тут? Все одно до ранку кіт наплакав…
— Ні. — Богданов надягнув сорочку. — Дружина непокоїтиметься. Я обіцяв, що буду сьогодні… себто, уже вчора ввечері.
— Тоді і я піду.
Станіслав зв’язався з диспетчером обчислювального центру, сповістив йому, що машина звільнилась, і не встиг вимкнути віом, як зображення в ньому змінилося: перед інспекторами виникла темна кімната, всередині якої вгадувалася розстелена постіль, а в світлому конусі передачі стояв молодий, міцної статури чоловік. Обличчя у нього було відкрите, трохи вилицювате, очі карі, губи великі, але пругкі. Псувала це обличчя лише нерішуча усмішка.
— Вибачте, що так пізно, — сказав, хвилюючись, юнак; це був Гнат. — Я шукав Станіслава, і мені дали цей телекс.
— Знайомтесь, — обернувся Томах до Богданова. — Це Гнат Ромашин, я казав тобі про нього. Конструктор ТФ-апаратури.
— Микита, — назвався Богданов і, розглядаючи Гната, подумав: красивий хлопець, однак чогось йому бракує… Впевненості, чи що?
— Власне, я зникаю, — провадив він далі, одягаючи куртку, — а ви поговоріть. О восьмій до мене, Славо.
— Якщо проснусь, — озвався Томах. — Ну, що нового, Гнате? Щось останнім часом я тебе рідко бачу. Де ти пропадаєш? Ти, здається, мав грати за Континентальний кубок? Вибач, що не зміг тобі подзвонити…
Подальшої розмови Богданов не чув. Вийшовши з обчислювального центру, він викликав швидколіт і, відчуваючи втому у всьому тілі, зробив кілька спеціальних гімнастичних вправ. Зтома відступила.
Світло в парку було вимкнуте, громаддя центру ледве вгадувалося на тлі нічного неба, але Богданов знав, який оманливий цей зовнішній спокій величезної будівлі, постійно увімкненої в безперервне пильнування аварійно-рятувальної служби, пов’язаної незримою мережею з десятками станцій, баз і патрулів УАРС, з відділами однієї з найширших — на жаль, це саме так — служб людства. Мільярди людей спокійні в своїх пошуках, устремліннях, експериментах, ризикованих діях саме тому, що УАРС — дійова, оперативна служба, роботу якої видно не завжди і не у всьому, але результативність не вимагає доказів. Скільки ж їх, тих, хто вдивляється в чорноту екранів, зелень індикаторів на пультах, хто мчить у патрульних машинах над Землею, в просторі, хто працює на всіх освоєних планетах. Скільки їх, близьких йому думкою ї серцем людей?
Богданов задер голову, споглядаючи сріблясту вуаль Чумацького Шляху, пробурмотів:
— Легіон!..
Підійшов швидколіт, змигнув оком індикатора, відкриваючи ковпак.
Богданов сів, і тут. же запищав зумер відео на руці. Над браслетом засвітився мініатюрний об’єм і відтворив важке обличчя Керрі Йоса, начальника відділу безпеки спецсектора УАРС. Богданов машинально зафіксував час — за десять хвилин четверта ночі, — перевів його на середньосонячнйй, вийшло: за десять шоста.
— Не спиш? — запитав Йос скрипучим голосом. — Щось я тебе погано бачу. Де ти?
— Щойно закінчив з Томахом цикл розрахунків по аварії на сто третьому супутнику. Ти мав рацію — Регімантас зробив помилку, не подавши сигнал в УАРС. Найближчий оперативний патруль міг устигнути, але…
— Я ж казав.
— Пам’ятаю. Я зараз вибрався з центру, в парку немає світла. Що сталося?
— Таймфагуйся в управління. Скільки тобі потрібно часу?
— Хвилин двадцять п’ять, якщо терміново.
— У нас не буває не терміново. До речі, в тебе немає знайомого спеціаліста з ТФ-зв’зку?
— Ні… а втім, зачекай. — Богданов згадав недавнє знайомство з Гнатом Ромашиним. — Є один спеціаліст, конструктор ТФ-апаратури.
— Теж непогано. Хапай його, хоч би де він був, і тягни в управління. Даю тобі для цього годину. Все.
Віом погас. Богданов якусь мить посидів, відчуваючи в серці холодок тривоги, потім викликав сто сімнадцяту кімнату обчислювального центру, звідки щойно вийшов. На щастя, Станіслав був ще там.
— Славо, тут таке діло: викликає Керрі, а що сталося, яе каже. Напевне, щось серйозне, інакше б він не став нас тривожити вночі. А ще йому потрібен спеціаліст з ТФ-зв’язку. Твій Гнат досвідчений інженер?
— Він інженер-синектор.[1]
Богданов з повагою прицмокнув язиком.
— Добре! Схарактеризуй його коротко.
— Тридцять один рік, майстер спорту з волейболу, неодружений. Батьків немає, загинули під час другої розвід-контакторської експедиції на Дзор. От і все, якщо коротко. Можу додати, що я його знаю з дитинства, мешкали в одному будинку.
— Добре, — повторив Богданов. — Викликай його негайно. Де він живе?
— Живе він близько, у Басовому, восьме коло Москви. Хвилин десять льоту до найближчого таймфагу. Але невже Керрі не знайшов фахівців у технічному секторі?
— Не знаю, мабуть, не знайшов. Дай координати управління своєму Гнатові й добирайся туди сам, а я на хвилину заскочу додому, попереджу дружину. Чує моє серце, звільнюся нескоро.
Богданов закрив ковпак ключем, якого має кожен працівник аварійно-рятувальної служби, і вимкнув обмежувач швидкості.
Гублячись у здогадах з приводу несподіваного виклику, Гнат у супроводі Томаха попростував до дверей і зупинився. Кабінет начальника відділу безпеки спецсектора УАРС являв собою в ці хвилини галявину в глибині тропічного лісу. Густо пахло зеленню, квітами, баговинням і ще чимось терпким і незнайомим, але дихалося легко й вільно, зовсім не так, як у справжньому тропічному лісі.
Томах сміливо рушив через усю “галявину” до групи людей, що обступили якусь прозоро-кришталеву кулю. Гнат завагався, хоча й розумів, що вся ця тропічна чарівність була ілюзією, створеною апаратурою відеопласту.
Один з тих, хто стояв біля кулі, обернувся, і одразу ліс довкола зник, а за ним і половина людей, лишилося троє; з’явилась обстановка кабінету: гнуті бурштинові стіни з іскрами в глибині, пульт відеоселектора, що висів над чорною безоднею підлоги, кришталево-прозора куля з роєм золотих бджіл усередині, сім крісел біля столу.
— Прошу сідати, — сказав господар кабінету.
На лобі в нього ніби сам по собі ворушився рожевуватий, ледь помітний косий рубець.
Гнат, відчуваючи незручність, пройшов слідом за Томахом і сів поруч. Одного з тих, хто прибув раніше, Микиту Богданова, він упізнав, хоча той був одягнений інакше. Тепер можна було розгледіти його краще. Заступник начальника відділу був худорлявий, середнього зросту, рухався повільно, дивлячись на все і всіх пронизливими очима ясновидця. Другого ж, так само, як і начальника відділу, Гнат бачив уперше. Поки Керрі Йос розмовляв з кимось по віому, Гнат, освоюючись зі своїм новим становищем, став вивчати керівника одного з найлегендарніших секторів Управління аварійно-рятувальної служби.
Керрі Йос був невисокий, з плечима різної висоти; обличчя важке, з масивним підборіддям, близько посадженими чи то сірими, чи то карими очима; ніс картоплиною, великі прямі губи. “Красенем його не назвеш, — подумав Гнат. — На когось він мені здається схожим?.. На кого?..”
Станіслав, очевидно, зрозумів його стан, гмукнув і зашепотів щось на вухо Богданову. Той ледь помітно усміхнувся й підморгнув Гнатові, від чого він знову відчув себе ніяково: як-не-як до спецсектора його запрошували вперше.
Керрі Йос закінчив розмову ї вичікувально дивився на присутніх.
— Давайте знайомитися. Мене звати Керрі, я начальник відділу безпеки спецсектора.
1
Синектор —