Кажу дружині, що буватиму в неї відтепер рідко, бо вже неодин козак загинув через те, що його тягнуло до жінки. Хвилево ще можна бодай перебратися в чисту білизну, а далі я візьму кілька пар із собою. Дружина сама мусить собі радити. Дітей у нас нема. Побралися ми в листопаді 1919 року й я майже не жив із нею. В умовах тодішньої дійсности не було часу ані змоги сидіти при жінці. Це були залізні часи для української молоді. Моя дружина учителювала вже чотири роки. Ще заки пішов я в партизани, пропонував їй виїхати з Поділля на Херсонщину, та не було документів і не ставало грошей на дорогу. По-друге, Маруся не хотіла мене „лишати" самого і так залишилася сама на своє пізніше лихо. Мені ж боротьба за волю України, почуття помсти за кривди народу були сильніші від родинного життя. Чекісти часто заходили до учительки в школі, питали за її чоловіком. Відповідала завсіди спокійно, що не знає. Пішов із армією Петлюри, — казала звичайно й на цьому покищо кінчалося…
Настав кінець квітня. Почув я, що до Брусленова приїхали в білий день якісь буцім то повстанці. Рівночасно вїхала в село міліція на двох возах. Повстанці їх обезброїли, трохи збили й пустили всіх разом із начальником-комуністом. Повстанці — доносила мені розвідка — шукають подільських повстанців, бо вони з Київщини приїхали навязати з нами звязок… Було їх 50 кінних і стільки ж на підводах. Їхній отаман звався Пугач. Їздять свобідно по селі, ходять, говорять про все з селянами й усе це в білий день, у чужім районі… Щось тут неясне…
Мені передають про це все й я маю підозріння, що таке заховання дуже подібне до поведінки Чека, коли вона вдає повстанців. Такі випадки вже траплялися й неодного наївного чекісти зловили в наставлений сак.
Вечером ці „повстанці" виїхали з села в напрямку ліса під Каміногірку, що довкола неї величезні ліси. Я із своїми козаками на обережності. Кажу їм, що мені ці „повстанці" підозрілі, бо по перше: вдень були вони в селі, а вночі виїхали з Брусленова; по-друге: вони ж не розстріляли навіть команданта міліції! Кілька мордачів чи нагайок на міліційських плечах — це ще для нас не доказ повстанчої діяльности. Якщо ж це дійсно якісь повстанці, то їхній провід або необережний, або дурний. Тому завтра ранком будемо обсервувати їхню поведінку, підсунувшись під місце їхьного постою.
Після вечері визначив я двох козаків на нічні розвідки — Манзюка й молодого, ледви 17-літнього брата Петра Шевця. Завдання: ствердити, чи відділ, який був за дня в Брусленові, є ще в лісах і де стоїть. Звідуни повернулися ранком до Кипорового Яру. Відомості такі: повстанці, чи хто вони такі, стоять в лісі біля кацапської осади й гріються при ватрах. Москалі тієї осади вже давно живуть у лісі з родинами й займаються лісовим ремеслом. Вони всі безумовно большевики, а їхні сини служили й служать у червоній армії. Мусять бути поміж тими кацапами також сексоти, хоч покищо не маю їх на листі, бо очікую даних із Винниці. Старшини й деякі нестаршини з тих „повстанців" стоять по хатах кацапів. Чи не могли вони стояти в самому селі? — думаю. — До кацапів їх потягнуло! Хай же стоять. До таких підозрілих „повстанців" признаватись не будемо.
В годині 8-ій ранку прибігає з Брусленова мій інформатор і повідомляє, що вдосвіта проїхало через село на возах у напрямі Каміногірки 200–250 піхотинців із 15 кінними та кількома кулеметами. Ситуація стала для мене цілком запутана. Значить, червоні мають якісь пляни щодо нас. Може це також із Літина приїхали „повстанці" для обеднання з винницькими „повстанцями"? Добре ми виглядатимемо, якщо одні „повстанці" з одного, а інші з другого боку вдарять на нас одночасно, викривши при допомозі комуністів-лісників місце нашого перебування. Може вороги докладно знають усе про нас, хоч нам здається, що ми так добре конспіруємось?
Мої сумніви й душевне змагання з собою перериває ціла серія стрілів із боку Каміногірки. В лісі чути виразно поодинокі постріли і клекіт кулеметів. Хто з ким беться? Хто на кого напав? Тепер нам прояснюється, що перші їздці, які перебували вчора в Брусленові — це дійсно мусять бути повстанці. В такому випадку мусимо їм негайно поспішити на поміч. Большевики зібрали понад 200 вояків, значить мусять бути при тому дві „роти" тамбовців із Літина. Вони звичайно їздили за „продналогом", правильніше реквірували хліб, а тепер їх вживають до боротьби, проти київських повстанців.
Зібралися ми негайно й не йдемо, в просто біжимо кілометрів чотири. Бій помалу затихає. Підходимо від півдня до Каміногірки лісом. Ще не дійшли до дороги з Каміногірки на Брусленів, коли побачили, що якась валка возами відїздить до Каміногірки з другого боку. Немає чого далі йти, бо повстанцям не поможемо. Рішаюсь затримати відділ у гущавнику з грабини над самим шляхом і докладно зблизька побачити большевиків, які вертаються до Літина. Хутенько даю козакам вказівки, хапаємось за ручні гранати. Залягаємо. Увага, позір! За 15 хвилин надїздить без ніякого забезпечення зпереду, ані-з боків відділ 20 кінних. Поміж ними мелькає мені перед очима постать людини з руками повязаними за плечі. Поглядаю по своїх: лежать, причаївшись, і тільки вогонь їм світиться в очах. Ще хвилина, ах, яка вона довга!… Надїжджають вози; на кожнім по пять-шість червоних. Типові московсько-азіятські обличчя, розмовляють голосно, якби не сподівалися тут, у лісах України, ніякої небезпеки. Значить, перемогли повстанців. Нема часу на команду, козаки самі виберуть собі жертви. Прицілююсь в якогось мордатого типа — стріл: бах, бах, бах! Ціла канонада стрілів. Затарахкотів Ониськів ручний кулемет, славно! Даю команду: гранати! За секунду вони вже рвались на возах і під возами. Тільки серце на мить защеміло: жаль селян, що були поганячами в цієї голоти, та що ж, трудна рада, в таких обставинах нема сентименгту.