Затримую погоню своєї кінноти, бо за нами біжать втікаючі піші большевики. Їздимо вміло серед них та накликуємо по-московськи: „Здавайтесь, таваріщі!". І дійсно багато почало підносити руки, але Грабарчук і його запальні хлопці вже зарубали душ яких пятнадцять. Обурений підїжджаю до них і заборонюю рубати безборонних. Козаки-подоляки виправдуються, що це помста за козака Семена, який згинув учора. Відповідаю їм, що така помстя без відома мого й отамана — це злочин.
Зібрали ми душ 30 полонених, забрали тачанку з трьома кіньми та кулеметом і поїхали до села. Піхота вже встигла зібратися. Здобули ми чимало набоїв до рушниць та чотири кулемети. Полонених замкнено по перевязанні ран раненим. Убитих большевиків ми не рахували. Голова сільського комітету отримав доручення позбирати по полі вбитих та закопати їх до одної ями. Виявилося, що підчас короткого бою згинуло понад 50 червоних, з нашого боку легким пострілом у руку був ранений один козак із кінноти. Здобуття 22-ох коней дало нам змогу побільшити свою кінноту до 75 шабель; на коні посадили ми добрих козаків із піхоти.
Загальна втіха з перемоги над куренем большевиків була велика. Приходила молодь із села зголошуватися до повстанців. Отаман наказав їх записувати. Ми звернули увагу на дівчат у тамошнім селі; гарні були, одна від одної краща. Мої подільні мало опікувалися того вечора кіньми і просили київців нести охорону. Під спів соловейка мабуть швидко позабували тоді мої козаки своїх подільських дівчат. А що в моєю Марусею? Мали її примістити в селі Сопуні у місцевої вчительки, симпатії чи пак любки отамана Пугача-Кравченка, Наш штаб стояв у хаті місцевого священика. Було нас три старшини, кілька підстаршин і кілька інтелігентних козаків із середньою освітою. Наш отаман після вечері ходить по великій кімнаті приходства й ніби сам до себе говорить; „Тепер я отаман Київщини, Волині й Поділля". Котрийсь із його козаків торкнув мене іронічно ліктем, мовляв, чуєте, які небилиці гне?
Всі свідоміші Пугачеві люди знали, що сьогоднішній бій із заскоченням був зорганізований мною. Отаман Пугач був би з певністю не підпустив червоних під засідку, а дав їм можливість приготовитися до бою. В сутичці червоні, маючи стільки важких кулеметів, помогли б своїй піхоті влізти до села, запалили б одно, друге господарство і повстанці мусіли б утікати із села, залишаючи по собі жалі місцевих людей та їхні прокляття. Так воно є: ці щирі, реальні селянські душі дивляться конкретно: „коли бєте большевиків, які в нас усе забирають, то ми раді, коли ж ви програєте бій, тоді на нашу, мовляв, голову спроваджуєте всі нещастя з розстрілами, насильствами й пожежами, то й будьте ж ви тричі прокляті!…
Питаю отамана, що ми маємо робити з полоненими. На мою думку, після випитів, я наказав би розстріляти всіх. Не тому, що я жорстокий, а тому, що ці москалі й жидки були свідками, як селяни необачно добре до нас при них ставилися. Існує підстава побоюватись, що випущені нами большевики приїдуть незабаром ще раз із більшою силою і в жахливий спосіб помстяться над селом. По-друге, большевики не помилували б нас, бо в їхніх очах ми „бандити".
Пугач відповідає, що звільненням полонених він хоче осягнути дві цілі: 1) щоб червоні довідалися, як повстанці відносяться до большевиків і навіть рани їх перевязують; 2) щоб загал червоноармійців у боях не боявся піддаватися. Думки слушні, але лише тоді, коли полонених негайно звільняється ще в полі.
Із села ми виїхали досвіта. Ще цілий тиждень крутилися в малім районі, переїжджаючи з ліска до ліска, з села до села. Десь при кінці травня, знову були ми в цім самім селі вдень. Маємо відомості, що повно большевиків — кінноти й піхоти — в околиці. До Козятина приїхало кілька поїздів піхоти. В місті Самгородок був полк піхоти й дивізіон кінноти. Якась батава йшла в напрямі Сквирщини. Пугач чомусь нічого собі з тих совітських рухів не робив. Я раджу йому вийти з загроженого району в іншу околицю, навіть в інший повіт, а коли б червоні хотіли з нами битись, то не приймати бою — відійти чимскорше й якнайдальше. Це підстава партизанщини: завсіди мати ініціятиву в своїх руках, не завязувати бою тоді, коли цього хоче ворог, лише тоді, коли ми хочемо. Тимчасом підїздить під саме село необережно 12 кінних червоних. Витворюється замішання. Козаки без наказу обстріляли їх і вони завернули й зникли, По цьому випадку ще раз раджу негайно виїжджати з села. Отаман розвиває нас до бою, до наступу на червоних. Тоді я беру кінноту й поза хатами заїзджаю до маленького ліска та жду на події. Пугач розвинув розстрільну й підганяє її до наступу. Козаки йдуть. Бачу з ліска на горбочку, що совітська піхота також рушила в наступ на село з містечка Самгородка. Йде їх багато в кількох лавах: значить, мають резерви, не так, як наш отаман: усе до першої лінії.