За вийнятком мене і моїх козаків, усім київцям це рішення сподобалося. Тієї ночі Бердичівський Повстанчий Комітет перестав існувати. Що ж мені робити? Дружини я не застав у Сопині, бо її повстанчий комітет примістив був десь на хуторі. Відїхати, а дружину залишити без сотика серед чужих людей не можна, а їхати шукати за Марусею в незнаному терені — годі. Але поручник Красота каже, що в м. Прилуці є в нього чимало приятелів. Ми поїдемо до Прилуки, поховаємо там коней і самі перебудемо цих два тижні. Але може переховатися там найбільше кількох козаків. Щож робити з рештою? Кличу всіх своїх козаків і кажу їм, яка погана витворилася ситуація. Я не можу їхати без дружини на Поділля. Найкраще було б козакові з бабою не возитися. Та проте мушу свій обовязок супроти своєї дружини виконати. Небезпек усюди повно. Я можу поїхати на Поділля, можу бути вбитий, а що зробить безпомічна жінка? Тому наказую Грабарчукові взяти з собою всіх подільських козаків у числі 16 кінних і ще цієї ночі виїхати найдальше з бердичівського повіту. Переднюють козаки в калинівськім лісі, а другої ночі будуть уже за рікою Богом у свому районі. Там тепер мусить бути спокій. Грабарчук хай навяже контакт із тими двома групками, які залишились на Поділлі, я зажду тутечки два тижні; не буде тут ніякої повстанчої акції, то негайно приїду на Поділля, Хочу, щоб там про мене забули, або принаймні якнайдовше нічого не знали. Зі собою залишаю козака Мандзюка з Майдаиу Голоського.
Попрощались і розїхялись мої козаки в свою дорогу, а я, Красоти й Мандзюк до Прилук, Врешті ми й не прощалися та й не казали, куди їдемо, бо знали з практики, що жде цю околицю, коли комуністи довідаються про розпуск цілого повстанчого відділу. Приїхали ми до Прилук. Тут пор. Красота поховав наші коні зі сідлами. По лівім боці ріки Десни були заможні українські селяни, а по правім зажидівлене містечко, яких багато в Україні, Ми затримались у багатого селянина, який нас годував; вдень ми нікуди не показувалися, цілий час сиділи в клунях і хлівах на сіні. Нудьгували ми дуже. Я попросив селянина поїхати на хутір і привезти Марусю. Треба було їхати мабуть 30 км, селянин поїхав і привіз мою дружину. Стало якось веселіше. Нас ніхто не видає. Так минуло два тижні. За цей час довідуємося, що червоні карні відділи спалили село Сонин і ще кілька сусідніх сіл до останньої хатн. Пацифікація більшого розміру. Після такої научки калачем ніхто не заманить молодих хлопців до повстанчого руху.
Є чутки, що отаман Пугач навіть не думає збирати нового повстанчого відділу. Має в полі дві бочки спірту, той спірт він і його втаємничені козаки продають, міняють на ковбаси, які запивають також спіртом. Сам отаман ховається по стодолах, по гарних паннах учительках, та пише „накази і універсали" до повстанців „Київщини, Поділля і Волині". Написане читає своїм поклонницям, які в сьомому небі, що він їх втаємничує у свою революційну діяльність. На жаль, із повстанців ніхто тих універсалів не читав, наказів не виконував…
Була вже друга половина місяця червня. Одного разу козак Мандзюк каже, що він охоче кудись пішов би. Даю йому доручення, щоб відвідав район попалених сіл і побачив деяких повстанців. Пішов. По двох днях вертається і оповідає, що там діється. Повстанці, як тільки большевики в околиці, ховаються по житах, пють, гуляють, нарікають на свого отамана. Одна новина була цікава: найбільше хат спалили й найбільше знущалися над безборонними селянами, перевязані нами большевицькі ранені в бою під Самгородком, яких Пугач випустив на волю. Селяни й козаки пригадали мої слова, які вони чули, коли я звертався до отамана й домагався, щоб усіх полонених із тих і з тих причин треба розстріляти. Може й так села були б спалені, але не в такій кількості і не в такій люті за пониження й рани. Між іншим, ще одно цікаве явище: внаслідок реакції по спаленні сіл, дячки й деякі інші члени Повстанчого Комітету поробилися… агентами бердичівської черезвичайки. Через них у селі Ротмістрївці, звідки був родам Пугач, син бідної вдови, ледви одного разу червоні не зловили самого отамана Кравченка.
Наш пор. Красота почав нарікати на повстанчу акцію. Каже, що повстання не має рації та виглядів при великій силі червоних, насланих в Україну. Він думає зовсім покинути цей район і податися в свою родинну околицю, десь аж на Херсонщину. Був це тихий чоловік, зовсім не тип активного повстанця. Як начальник штабу свого отамана, він нічого не робив, нічим себе не виявив. Може в душі й був мені вдячний за визволення його в м. Літині, але не видко було по ньому, щоб він розумів, яка йому тоді загрожувала небезпека. Дійсного прізвища Красоти я не знав. На другий день він зовсім нас залишив і десь подався. Від того часу я його не бачив.