Одного разу післав я записку до директора горальні в Овечаче з вимогою дати нам 16 ведер спірту за підписом „Отамана Чорних Масок". Поїхав один селянин із моїм листом. Цей романтичний підпис так вплинув на директора, що він вислав бочку спірту 20 ведер і нікому нічого не казав, хоча в самій ґуральні було 50 большевиків із охорони. Спірту вживали ми для виміни на продукти в селян і самі брали з собою в поле. Бувало, в житі зїмо хліба з салом, попємо розведеним спіртом і спимо. Сонце пече немилосерно, скидаємо з себе все й беремо соняшні купелі. На мені того гарячого місяця злізло кілька шкір.
Одначе з простуди, бо спати треба було щоденно на холодній землі, появилися в мене на ногах чиряки. Це мене на тиждень прикувало до матері землі. Великий чиряк у похвині ніяк не дозволив ходити. Цілий тиждень я нікого не посилав до Марусі й сам у неї не був ще на новому хуторі. Одного дня один із моїх козаків зустрічає самітну молоду жінку, яка йде лукою й гірко плаче. Козак звернув на неї увагу та розпитався, Що сталося. Слово-по-слові, виявилося, що це моя дружина, яку козак привів до нас. Дружина оповідає, що вона за цих три тижні мусіла перенести чимало, Господиня її хутора була люта баба, щодня докучала Марусі, мовляв, якась заволока до неї приволіклася, нічого не робить; що не вірить у ніякого її чоловіка й гонить із хати. Коли відносини стали вже нестерпні, Маруся рішила піти куди — як казала — очі дивляться й пішла та, на щастя, натрапила на мого козака. Мені було дуже прикро: дійсно почувався перед нею винним, бо — ніде правди діти, — через свою повстанчу діяльність я її таки сильно занедбував.
Козакові з жінкою не возитися… Але лютій бабі, яка кривдила дружину без причини я не міг подарувати. Наказав її вечером забрати з хутора та привезти до себе, разом із річами Марусі. Баба отримала від мене 1000 совітських рублів і 50 гарапників у спину від двох козаків. Ще тієї ночі я вмістив дружину в економа турбівської цукроварні. В нього вона успокоїлася і прийшла до себе, бо то були добрі люди.
Завважую, що мій козак Мандзюк щось почав задумуватися; мало їсть, не говорить. Питаю, що з ним, чи не хворий? Ні, відповідає. Так минуло кілька днів. Одного разу, коли Мандзюкові прийшла черга стати на варті, він пішов на стійку й уже більше не вернувся. Що з ним сталося? Може його ненароком схопили червоні? Може сексоти замордували й десь заволікли? А може зневірився і здезертирував? Чи ж я не мав до нього довіри? Коли 6 був сказав, що душа його болить, що хоче нас покинути, я ніколи був би його не затримував. Знав я його від дитинства. Ми разом ховалися від большевиків, не одно лихо перенесли. А може він зрадив мене й подався на службу комунізмові? І таке траплялося в ці неспокійні роки. Виявилося згодом, що мої підозріння, на жаль, були правдиві. Мандзюк із району Турбова подався просто до винницької губерняльної черезвичайки, щоб там амнестуватися…
Дійшли до нас чутки про отамана Мордалевича, що десь у районі на північ від Бердичева в лісах і зачіпає своєю повстанчою діяльністю східню частину Волині й північну Київщину. Про нього, як про кожного повстанчого ватажка, кружляло чимало легенд. Ніби то він має силу силенну війська з гарматами й кулеметами, що немилосерно ріже комуністів і т. п. Мав отаман Мордалевнч кілька поважніших боїв із большевиками: одних він розбив, другі його розбили. Доходить вістка про якусь зраду в його відділі, а то й таке, що він із цілим своїм відділом, що нараховував 1000 чоловік, перейшов на бік червоних. Цього отамана я не знав і ніколи не бачив. Слухи про нього дійшли до нас досить пізно, бо він провадив свою діяльність такими ж методами, як Пугач; його зліквідували червоні, чи вій сам зліквідувався. Ми хотіли навязати з ним звязок, але він уже був не на часі: отаман Мордалевич блиснув і згас, як багато інших. Ходили слухи, що він десь подався за кордон і то ніби з відома своїх нових червоних протекторів. Важко мені сказати, скільки в цьому було правди, а скільки брехні.