По якійсь годині червоні відїхали. Маруся й Леся були під вражінням большевиків, а Антоніна — так само. Тому я не настоював, щоб їх залишати в неї. Пізніше я довідався, що причиною відмови не були большевики, які тоді випадково приїхали, й не різні інші справи, лише залицяння молодого семінариста Костя Мельника до моєї шановної кузинки…
Увечері вибираємося в дальшу подорож. Накрапує дощ, болото, але йти мусимо.
Знаними стежками дійшли ми до с. Літинки, зробивши добрих 18 км вночі. Тут я залишив дружину в місцевого священника, а Лесю у інтелігентного селянина, члена повстанцької організації. Коли позбувся клопоту з „бабами", то почав шукати за відділом повстанців, що ними проводив сотник Ковбасюк. Другого вечора я вже був у товаристві б. шепелівців. Особливо зрадів сот. Ковбасюк. Зустріч наступила в величезних садах з лісом — на захід села. Тут було багато пасік і повстанці перебували в бджільниках, групами по 20 душ.
Я побажав бачити всіх повстанців, однак треба було ждати до ранку, поки повстанці не вернулись із села, де перебували у родичів, знайомих і дівчат та самотніх молодиць. Біля мене зібралось душ 25 козаків, які розпалили в долині, біля куреня, малесеньке багаття.
Я був змучений і ліг спати. Над ранком з осіннього туману почали випливати людські постаті з рушницями і без них та сідати біля нас. Назбиралось козаків душ 75.
Я одразу почав з ними балачки. Підкреслив їм, що бачу серед них слабу дисципліну, якою вони не можуть похвалитися. Військом їх назвати не можна. Ходять одинцем, без зброї, мають якісь свої окремі криївки, жінок, дівчат. Вже місяць товчуться на однім місці. Маю вражіння, що червоні ждуть морозів, снігу і тоді одного разу їх заскочать і всіх винищать. Не дивуюсь, що так є, бо козаки були без „голови" та твердої руки. Попередній їх начальник відійшов за кордон, а до сотника Ковбасюка вони ще не привикли та і сотник, видко, не хоче мати чевсти ними командувати, коли на них надивився ще за от. Шепеля. Я інша людина. Люблю карність, добру організацію відділу на регулярних підставах, про все абсолютно хочу знати; про ревізії, арешти, розстріли рішаю тільки я. Непослух караю смертю. В справах тактичних, у справах бою, відвороту, нападу також рішаю я. Втеча з поля бою, дезерція з відділу загрозує розстрілом. Коншахти з комуністами, з „чека" беру за зраду, за яку ждатимуть муки і ганебна смерть. Тіло кожного зрадника рознесуть звірі і птахи. Я не з тих отаманів, яких банда вяже й віддає в руки червоним катам, щоб у цей спосіб себе рятувати, бо я всюди маю своїх агентів серед совітських установ та війська. По перше про всякі злі заміри я знатиму, а по друге, що це не є рятунок для здеморалізованих повстанців. Я знаю приклади, коли повстанці продали свого отамана, якого червоні замучили, а по кількох днях перенищили всіх повстанців, бо не стало отамана, то не потрібною стали червоним і решта козаків. Чейже відомо, що окупант нищить одними других за шматок гнилої ковбаси, щоб самому було спокійно панувати. Ви присилали до мене, щоб я обняв над вами командування. Я маю кінних людей, а ви — піші. Мої люди мені віддані, а ви знали „козацьку" вольність за Шепеля, коли можна було пити без міри, жида зарізати, чи ограбити без відома отамана. У мене нічого подібного не буде, коли я буду вашим начальником. Отже знаете мій підхід до справи взагалі і добре надумайтесь перед тим, як мені підпорядкуєтесь.
Взяв голос сотник Ковбасюк. Говорив, шо хочуть усі, щоб був їхнім командантом такий чоловік, із такими осадами, як я. Говорило опісля кілька поважніших і відважніших козакін. Їхні промови мали одно мотто: підпорядкованість повна і вираз подяки мені, що я їх пригортаю до себе на життя і смерть.
Слова були гарні, а побачимо, які будуть діла. Це ж відомо, що українці, — будуть це політики, діячі, старшини чи козаки, мають певний церемоніял в промовах, але говорять багато і без ладу, та переконання, як папуги. Ніхто не думає пізніше своїх слів дотримати. Прийдуть якісь обставини, які виправдають пустомельство. Я дивився на козаків, слухав їх слів, але знав, що в твердім нашім житті найскорше заломаються якраз ті красномовні ефектовці, а найдовше витримають понурі „мовчки", у яких лише очі блищали вогнем, коли я говорив.
Повідомляю, що згоджуюся прийняти їх до свого відділу. Сотника Ковбасюка призначую своїм адютантом. Він в моїм імені від сьогодні виступає і дає накази. Сотника Добровольського назначаю командантом сотні, а кількох старших козаків призначаю чотовими. Сам мушу на 2–3 дні відійти в справах орґанізаіційних; опісля доберусь до козаків і з ними прибуду в цей район з винницького повіту. Тоді наступить зміна в організації і будемо зимувати всі разом, але пішо.