Ранком 1-го квітня 1921 року, під легкий шум безлистих столітніх дерев та під спів ранніх весняних пташок, зібралися ми на першу, більшу повстанчу нараду. Перший забрав слово я про умовини нашого життя в Україні: вони такі, що хоч як крути не верти, а треба нам буде вмерти від чекістських куль, коли ходитимемо одинцем. Всі безславно погинемо, якщо не будемо послушні, щирі друзі і в гурті. Хто раз взяв зброю проти чекістів і жидокомуни, тому вороття до них немає, бо рано, чи пізніше згине з їхніх рук. Ми всі вже маємо неодного большевика на реєстрі і пролили багато московсько-жидівської крови. Ця кров пролилася і буде далі литися ріками не тому, що нам загрожував я кийсь аґент, чи „сексот", або озброєний жидами і москалями їхній червоноармієць. Ми боремося за волю всіх наших братів і сестер за нашу землю, за Україну, Може ми врешті-решт покладемо свої голови, але память кривавих змагань залишиться по нас для тих, що будуть боротися після нас. Хай бодай одну тисячу ворогів, що з холодної півночі обсіли нашу землю при підтримці вигодованих на нашім тілі жидів, ми відправимо на тамтой світ. Тоді вороги нас боятимуться, будуть нас ненавидіти, але таки будуть почувати себе зайдами. Вас тутка є 13 осіб, а нас три, то разом є 16. Озброєні всі добре. В цих днях буде нас ще стільки, а може й більше. На початок вистане нашої добірної сили, яка буде розростатися. Я маю військовий та життєвий досвід, якого, у вас бракує. Думаю, що ніхто з вас не буде проти, коли з сьогоднішнім днем візму провід над вами, чи так?
Всі козаки в один голос сказали: „Просимо, пане отамане, командувати нами. Ми присягаємо й обіцяємо вам послух та вірність". З черги ми себе „охрестили", цебто і перезвали. Кожний повстанець мусів мати псевдонім із огляду на безпеку його родини, як і з огляду на новоприбулих козаків, що могли з часом зневіритися й дати себе намовити на радянську амнестію.
Козак Сензюк, який від того дня почав називатися Харком, поговорив щось із Грабарчуком, Лихом, Шевцем, а потім встає й каже „Пане сотнику, дорогі козаки! Я з нашим отаманом був не в одній перепалці. Ми били поляків і большевиків у регулярній українській армії, а потім на повстанні, коли очікували приходу нашої армії. Його не йметься ворожа шабля, ані куля. Як орел із хмар спадав він на ворогів. До чого це кажу? Ото ж — назвім нашого пана отамана „Орлом", Чи згода, хлопці?".
— Згода, згода, добре, хай так буде! — крикнули козаки.
Таким робом і через такі повстанчі церемонії став цього дня отаманом „Орлом". Вкінці я подав товариству до відома, що самозванець, який ними командував біля 10 днів і називав себе „Шепелем", був агентом винницької Чека і вже скорчився на гиляці. Хотів він вивести всіх повстанців, коли прийдуть у цей терен, просто в руки Чека. Вони сьогодні приїхали, а їхній агент не міг до них зявитися і жде труби архангела…
Наша засада була: ніколи не перебувати вдруге на цьому самому місці, де ми вже раз були й ніколи не робити на одному місці постою довше, як один день. Ніч служила нам для рухів піхотою, бо покищо ми коней не мали Та й покищо коні нам не були потрібні з двох причин: вони вимагають пильної опіки, а тепер провесна і важко їх вигодувати. На конях і важче скриватися. Пощо відразу алярмувати червону владу кіннотою?
При кінці я дав козакам деякі пояснення технічного характеру. Треба бути здалека від родин, любих дівчат і знайомих. Не зявлятися одинцем на хуторах і селах. Ходити найменше удвох. Треба всім найскорше придбати совітські уніформи і завсіди переодягатися в них для якоїсь акції. Озброєння мусить бути добре і перевірене. Кожний мусить мати: кріс, 1–2 револьвери, 2–3 ручні гранати і кинджали або шаблі. Останні особливо конечні тоді, коли треба ворога утихомирити без стрілів і галасу. Не вільно навіть між своїми козаками оповідати про те, де ми були, що робили, чи що думаємо робити. Намагатися, щоб днями нас якнайменше бачили. Наладнати розвідку, щоби нас негайно повідомляла, коли й де прийдуть совітські військові чи агенти. Поінформував далі, хто може бути звичайно агентом та як з ними боротися. До своїх зрадників, „хохлів", які з огляду на свою трусливість, майно і достаток запобігають ласки в комуністів, а нас будуть зраджувати, мусимо бути нещадні, Коли б у нас на Лівобережжі, а згодом і на Правобережній Україні, було менше людей отуманених комуністами, то чужинці у нас були б не панували.