Ідемо „гусаком" вгору напроти правого крила та повертаємо на краю лісу конячі голови праворуч. Я зліз з коня, щоби докладно зорієнтуватися у фронті червоних, які мають втрати і чи вперед не спішаться. Мені звідсіль не видно, де заховані коноводи і тачанки. Бачу, що напроти нас крутиться, недалеко хутора, двох кінних большевиків. Був тоді чудовий весняний день. На небі ні хмаринки. Теплий вітрець продував краєм лісу. На полях в білих сорочках селяни, в кольорових спідницях молодиці та дівчата садили картоплі. Ті, які були в поблизу бою, повтікали, інші з тривогою і зацікавленням очікували, що далі. Зараз і побачать.
Подаю останні завваги і команду: „Шаблі до рук!"
Виїздимо лавою. Як і стояли, так чвалом кидаємось на вороже крило. Довшу хвилину большевики не реагують.
Щойно з віддалі 100–150 кроків нас завважили. Деякі повернулися на місця і стріляють до нас. Затарахкотів і їх ручний кулемет один-другий, але вогонь нас не може спинити, бо стріли не цільні. Бачу, що найближчі від нас не витримують нервово, встають, встає їх щораз більше, і біжать купою в напрямі свого лівого крила. Ці 2 большевики на конях вже давно завернули і зникли в долині. Ще кілька кінських скоків, і ми рубаємо червоних, збиваємо з ніг грудьми коней. Деякі не бороняться зовсім і втікають. Інші відстрілюються, бо не мають баґнетів і так заслонюються крісами від ударів. Онисько, Петро, Патлай рубають, бачу, якогось большевика, який завзято борониться крісом: то стріляє, то криється від ударів. Під Петром падає кінь, поцілений в голову. Другий козак підїхав і дістав кулю в долоню. Нарешті козакові Патлаєві вдається одним ударом шаблі повалити большевика — величезного росту і потужної будови. Козак Патлай був також надзвичайно сильний фізично. На удари його шаблі було страшно дивитись. З документів та по відзнаках я довідався, що вбитий — це командир бригади. Червоні свого бригадира залишили самого, а самі втекли разом зі своїм командиром полку в ліс, туди, в напрямі „монастирка".
Чотовому 2-ої чоти я дав наказ переслідувати червоних, а сам з першою чотою поїхав біля циганських курінів, де ми зимою пересиджували. Стоїть одна циганка, ломить руки і каже:, Доміні! Доміні!", коли ми вихром пролітали біля неї. Блиснуло мені в думці: „Чи бачить мене Маруся з хутора, чи пізінала?… " Після бою сот. Погиба і його 8 козаків просто захоплювались атакою. Сотникові Погибі і в думці не було, що ми можемо атакувати ворога вдень, розбити його, хоча він числом 12 разів більший. Він не уявляв собі, що я без наказу з верхівки, по своїй вольній волі, можу йти в атаїку як дівка до танцю. Вони не знали, що часом є внутрішня конечність: ніхто тобі не наказує, а мусиш дану чинність виконати. Вони брали чинник матеріяльний, число, перевагу сил, а я кермувався завсіди моральним чинником — заскоченням та інкцятивою.
Нас, налітаючих, побачили большевицькі коноводи, які посідали на коней і держать в руках по 6–8 коней додатково. Лише декілька шабель блиснуло в руках большевиків серед 700–800 кінського табуну. Що нам червоні зроблять? Їхні верхівці вже втікають лісом. Щоб була ще друга чота, то кожна було б всі коні забрати, коли б моїх з 10 козаків було з того боку долини. Коноводи не боряться, і хтось із них з кількома кіньми в долину і через багно якось перескакує. За ним їде решта коноводів, і майже всі коні рушили до болотистої річечки. Хоча коні западались по животи, але проскочили. Щоб зловити бодай частину коней, я з кількома козаками обїхав ще далі ліворуч долину і перескочив на другий бік, однак ті червоні, що мали шаблі в руках, щосили втікали, а табун верхових коней за ними. Мої козаки зловили щось 12 коней і то гірших.
Завертаю з рештою козаків праворуч, рубаємо кількох большевиків, які десь тут взялися, об'їздимо будинки Монастирка і вїздимо в ліс. Прямуємо на поодинокі стріли. Доганяємо 2-у чоту і з лівого баку далі переслідуемо червоних серед рідкого лісу. Чому не чути козаків Коноплянка? Чому він не йшов на переріз дороги відвороту червоним? За кілька хвилин вони вскочать у густий грабник з ліщиною, як „піхотинці", а ми там. кінно нічого не зробимо. Що було краще? Чи переслідувати коноводів в чистім полі, чи їхній спішений відділ? Щось диктувало, що треба переслідувати після поразки ті сили, які ще можуть ставити опір — це є людей, а не коней.