Вночі, на запросини отамана Байди-Голюка, ми вирушили в його район. Він запізнав мене з одним дуже інтелігентним хлопцем, Яковиною, ще при першій нашій зустрічі. Тепер я хотів бачити Яковину, щоб доручити йому пропаґандовий матеріял, писаний переважно мною, на пеньках. Мав я передати Яковині чимало різного паперу, здобутого в Летичеві. Ми захопили й одну машину до писання. Ту машину я також мав залишити Яковині. Очікуваний був у цих днях зі Львова хорунжий Богданенко, якому я доручив, крім набоїв, купити шапірограф із різними додатками до нього. На тім шапірографі мала друкуватися наша пролаґандова література.
Вечором другого дня все це забрав Яковина від мене. Обговорив я з ним зміст і форму карикатур на совітських достойників, особливо Лейби Бронштайна-Троцького. Були видані різні накази, відозви в мовах українській і російській. Працюючи ночами ще з двома молодими хлопцями, Яковина мав за днів 10—все те видрукувати.
Після виходу Яковнни прийняв я хорунжого Богданенка, який прибув з Польщі вже три дні тому. Загальна ситуація без змін. Богданенко переходив кордон з відома поляків, яким приніс цікаві вістки з України та кілька документів. За них поляки Богданенкові солідно заплатили, а він ужив ті гроші на кутаю револьверових набоїв та шапірографа. Бачився Богданенко з ген. Тютюнником, який цікавився моєю особою та сказав, що коли отаман Орел матиме одну до пів тисячі шабель, то тоді він щераз прибуде в Україну до мене.
До Варшави Богданенко не мав можливосги доїхати, щоб побачити Головного Отамана, але мій рапорт залишив ген. Тютюнникові, який мав передати до рук Гол. От. Петлюри. Я був лихий з цього приводу, бо мав вістки з Києва і Харкова що Тютюнник обставлений агентами ҐПУ від двох років. В готелі, в якому він перебуває у Львові кельнери й кельнерки були на службі ҐПУ, а деякі до того служили і в політичній польській поліції Безумовно, що мій звіт стане відомий агентам ҐПУ. І самого Богданенка я остеріг, щоб найменше говорив свойому б. комендантові Київської Дивізії, бо він оточеіний ҐПУ, і може навіть цього не знати. Щодо звязків з поляками то також не варто міцно звязуватись. Вони використають, а потім викинуть на смітник. Крім того всякі переводи кордону тільки до часу, бо хто лазив часто через кордон, закінчив смертю, або його зловили. За чий інтерес? Коли нам треба буде когось післати, то він, по переході кордону, сяде собі з польськими грішми й поїде куди захоче.
Тоді хор. Богданенко сказав мені, що він більше не піде до Львова, хіба з мого наказу, як курієр до Головного Отамана, а при кінці просить у мене приділу до якогось відділу. Охоче взяв би я хор. Богданенка до Штабу, але отаман Байда хотів його в себе мати, тому приділив хорунжого до відділу Байди-Голнжа.
На інспекцію до отамана Лісового вислав я з конвоєм сот. Погибу, даючи йому 20 козаків. Без великих пригод сот. Погиба повернувся з Могилівщини по 4-ох днях. Я був зі штабом на контролі праці отамана Лиховського. Він мав вже 35 козаків, але всі піші. На коней не сідав, хоч мав 11 коней, бо не вмів кінно провадити боротьби. Тоді вечором я забрав у Лиховського коні і посадив на них тих з летичівської вязниці 10 душ, які мали по кількох днях іти до отамана Хмари. Взагалі я тепер при Штабі збирав певних козаків і побільшував штабовий відділ з цією думкою, що буду виділяти більше загонів.
Щодо Лісового сот. Погиба здав звіт, що Лісовому щось не йшло діло якслід. Він був більше організатор, як вояк. Кілька разів уже червоні його гонили, розбивши. Потім відділ знову збирався. Лісовий мало побільшив свій загін. Має тепер 55 шабель, Погиба наказав йому, щоб зібрав до 100 шабель, бо в противному разі відділ буде розформований. З інспекції від Лиховського прибув я під Комарівці у ліс, а вечором приїхав під село, де ми перший раз зустрілися з Голюком. Ще на кілька кілометрів почули ми бій: стріли з важких кулеметів і і крісів, хоча вже вечір. Приспітттаємо ходи, а вперед рушило 2 стежі. Хто може битись? Або червоні з червоними, або Байда з ними. Ця думка правдивіша. Стежі стверджують приявність большевиків у самому селі. Стаємо за садками, спішуємось і негайно йдемо в село. Попадаємо на червоних і вбиваємо кого вдасться. Не питаємо, скільки їх. На другій вулиці робить те саме друга моя сотня. Маємо з 15 полонених і ловимо з 20 коней. Хутко село було нами очищене. Тепер шукаємо отамана Байду, щоб дати знати, що то приятелі прийшли. Знаходять козаків Голюка з другого боку села, в лісі. Знову зєднуємось і по вечері у перестрашених селян пускаємо рано коні цілого відділу в колхозький овес. Коні хапливо пасуться.