І так комуністичні мордовні винищили за 20 років в Україні людей всіх шарів української национальности біля 8.000.000, з голоду в 1922 і 1923 роках вимерло понад 7.000.000, людей, вивезено з України на примусові роботи до 5.000.000, разом комуністичне пекло коштувало Україну за 20 років до 20 міліонів жертв. Тому навіть формальна совітська статистика за 20 років не могла вказати в Україні збільшення населення, а лише зменшення.
Після переїзду через південне Поділля, ми на собі відчули, що таке голод, тому скоріше звідтіля поїхали в район Тульчин — Ямпіль — Могилів і тут відчувався цей „переднівок". Ми бачили селян, які йшли в поле, та замість хліба, несли кислиці в торбі.
В часі цього рейду я довідався, що отамана Артема розстріляли большевики. Отамана Лиха застрілив амнестований козак з його відділу. Отаман Заболотний переживав із своїм відділом моральну депресію, і трудно було його навіть знайти. Одне добре, що я звязався зі своїм добрим знайомим в ольгопільськім повіті — поручником Марчуком, та отаманом Левченком у балтськім повіті. Ці два повстанці вже знали від делегатів нашого зїзду 1. травня, що я командую Подільською Повстанчою Групою і охоче мені підпорядкувалися. Отамани Марчук і Левченко мали мішані відділи з кінноти й піхоти. Я порадив їм мати виключно кінноту. В обидвох повстаючих відділах було по сотні повстанців. Тому, що Марчук і Левченко були на самім півдні Поділля, я наказав поширити їм свою акцію на терен, північної Херсонщини, але вже в часі жнив, чи по жнивах, коли дещо там голод зменшиться.
Після рейду по цілому Поділлі я знову прибув в кінці липня в район летичівського повіту. Від своїх звідунів знав я, що приявність відділів отамана Орла, одночасно в різних місцях Поділля, впровадила серед військових совітських командирів та адміністративних чинників констернацію та здивування. Це мені дало підставу до думки, щоб улаштувати спільну акцію в будуччині в часі і в просторі.
Отаман Байда був дуже активний. Він мав протягом трьох тижнів аж кілька поважних боїв та нападів на червоних, які тепер були подразнені як оси — всюди нишпорили, їздили, шукали. Голюка я не шукав, бо він був у камянецькім повіті. Я знав, що він дасть собі раду. Мене цікавило, як іде організація в отамана Хмари. Невесело поводилось отаманові Лісовому, про якого я чув, його десь у Могилівицині заскочили большевики, кількох козаків убили і ледве не зловили хорунжого Надії.
Для свого постою я вибрав Зіньківські великі ліси, де стояв дві доби, щоби коні й люди відпочили після великого рейду. Вечорами я розсилав стежі, щоби довідатися про отамана Хмару. Мої стежі знайшли його в районі Деражні і сказали, де мене шукати. Хмара приїхав у ліс, що лежить 2 км. на схід від Зінькова І я туди переїхав на постій.
Отаман Хмара поінформував мене, що зробив за той час. Мав він два бої з червоною кіннотою, сам виконав два напади на червоних. Свій відділ стаман Хмара збільшив на 15 козаків. Має тепер 70 шабель. Потім я балакав зі своїм козаком-аґентом у відділі отамана Хмари. Загальна реляція випала середньо. Грабункових і насильних вчинків не було у відділі. Отаман мало обережний, і на постій вибирає невідповідні місця. В ночі Хмара дуже слабо орієнтується в незнанім собі терені й часто блудить. Це спостеріг сот. Карабчевський і завсіди з провідником сам веде відділ. До мене отаман Хмара відноситься з пошаною. Було кілька вечірок, коли отаман впився, тоді Карабчевський казав його садовити на коня, і виїздили з підпитим у безпечне місце. Між інш. сот. Карабчевський мав надзвичайну інтуїцію. Він напр. казав мені завсіди, коли буде бій, а коли пройде день спокійно. Сот. Карабчевський — це синок російського генерала родом з Києва. Учився він у кадетськім корпусі, а потім кінчив артилерійську військову школу. Вже як старшина ходив до консерваторії, яку скінчив з вирізненням. Сот. Карабчевський чув себе українцем, але говорити по українська лише тепер учився. Була це людина висококультурна — ідеаліст, надзвичайно чесний та відданий ідеї української самостійносте Його змобілізували большевики, в яких він командував батерією артилерії, деякий час Карабчевський був моїм інформатором, а потім утік від них до повстанців.
Інформації про внутрішню ситуацію у відділі Хмари послужили мені матеріалом для розмови з ним в чотирі очі. До речі, я мав своїх інформаторів у всіх відділах, які ділали виключно на підставі моїх вказівок. Не тому я це робив, що не вірив повстанчим ватажкам, а з засади: знати все, щоб ніщо мене не могло заскочити. З другого боку досвід диктував мені нікому не вірити, бо не один повстанець згинув з причин надмірного довіря. Було, здається, 1. серпня. Мої переодягнуті звідуни доносять, що в селах навколо нас концентрується кіннота большевиків. Біля 10 години ранку почали стежі червоної кінноти підїздити до лісу й знову завертати. Ми поховали свої коні в ярі на випадок бою, бо з лісу не хотів я вдень виїздити. Крім того, нас є 150 шабель у двох відділах — сили нашої досить, щоб провчити червоних. Біля коней залишаю 10 козаків з двома кулеметами, а 140 повстанців розміщую в лісі над шляхом до Зінькова у двох групах. Правою групою комндує отаман Хмара при вїзді до лісу, а я розмістив своїх козаків душ 60 напроти лісничівки і поляни біля неї. 20 козаків залишаю в резерві.