І ми вийшли з дому.
Я ледве не стрілив йому в лоб, але мені заімпонувала його відвага. Знав я також, що це запрошення з наказу його влади, і тепер напише він великий звіт: отже ще й тому я залишив комуніста живим, щоби він міг здати це справоздання. На другий рік, коли вже наша боротьба прийняла інші форми, я дуже шкодував, що не знищив цього сміливого большевика.
Подібний випадок був і в селі Голенищеві, летичівського повіту. Там так само пристав у прийми до господаря-українця большевик з Богунівської бригади. Таращаніська і Богунівська бригада — це військові частини партизанського характеру, сформовані большевиками десь у районі брянських лісів з наших „самоотверженних малоросів" — збольшевичених українців. Здеклясований, буйний большевицький елемент з цілої України був спрямований до цих бригад. Під впливом спритних агітаторів комуністи виробили з них справжніх яничарів, які сліпо, з фанатизмом і садизмом помагали нищити в Україні всі прояви національного і українського руху.
Коли „червоні негри" зробили своє діло, то мусіли відійти, бо ж не дурні москалі держати в Україні чисто українські, хоча б і комуністичні військові відділи. Обидві бригади були сформовані з несвідомих звичайних армійців, яких опісля розкинули по московських частинах, а спритніших повітові Ревкоми взяли до себе на посаду, при чому виконали таємний наказ — поженити цих відважних партизанів по українських селах. В той спосіб молоді новоженці брали під свій вплив села, були очима й ухами комуністичної влади. Ці люди нас остерігали, але проти нас не виступали, коли ми мали силу, селян не оскаржували, а ждали. Та коли побачили, що перевага переходить на бік червоних, тоді показували свої пазурі проти нас та селян сусідніх сіл. Ми плювали собі в бороду, але безсилі були досягти своїх яничарів 20 віку. Висновок звідсіль ясний: своїх, які перейнялися ворожими ідеями та тим ідеям служать — треба знищити. І нераз говорив я своїм старшинам та козакам, що коли б не-було серед нас запроданців, не було б і неволі.
Учителька з Вербицького Майдану повернулася з Волині від отамана Петрика. Вона мала вражіння, що у проводі Волинського Повстанчого Руху стоїть провокатор. Описувала, як виглядає отаман Петрик: середнього росту, ходить в селянській одежі, має довгу, чорну бороду, і не має зброї. Коли говорить до селян, то в його голосі бренять нотки безапеляційности і апостольського шсланнищва. Одним словом, Петрикові скорше лицювало б бути протоєреєм чи ігуменом. Бачила ця моя курієрка і кількох співробітників Петрика. Серед всіх них якесь дивне пригноблення, хоча умови там доволі легкі. Наприклад, в селі збирається 100 хлопців зі зброєю, роблять вправи в селі, розійдуться по хатах, і ніхто не видає їх. Про це в нас і подумати годі.
Отаман Петрик дещо вислухав про подільських повстанців, про себе і свої організації нічого не сказав і нічого не передав. Він ніякими звязками не цікавився й ніби то боявся, щоби хтось про нього не довідався, та не вплинув на позбавлення чарів, якими обкутував волинських „дикунів". Серед селян учителька чула, що вони шанують авторитет повстанців: Ддковського, Костюшка й інших більше, ніж авторитет „поручника" — отамана Петрика. В останній час почалися арешти серед повстанців, які нічого не зробили, нікого не забили, а лише один гріх мали — що ж хтось дав був зброю, втягнув до організації» а тепер видає партіями большевицькій владі. Є підозріння, що це робить сам Петрик…
Я маю своїх людей в ҐПУ в Житомирі та Бердичеві. Даю завдання пор. Коханові провірити волинського отамана. Може ще вспіємо поїхати у волинські ліси під Коростень і здемаскуватч цього афериста родом з Херсонщини. Я завдавав собі питання, чому він не згинув під Базаром? Лише 50 табель кінноти урятувалось, а всіх піхотинців большевики переловили. Може він раніш здезертирував, а може його, як одного з агентів, які оснували сіткою Тютюнника, звільнили й дали відразу місце провокатора почстанчого руху в такім важнім стратегічнім вузлі, як стація Коростень.
Курієрка до от. Карого не вернулася: її арештували в бердичівськім повіті кілька днів після її прибуття. Отамана Карого вона вже не застала бо на Великдень цього року вийшло таке: Підпол. Карий — Яворський зайшов до одного хуторянина. З ним було декілька старшин і козаків. Господар був такий „гостинний" і так напоїв горілкою всіх, що повстанці задрімали, а він, вийнявши револьвер отам. Карому, пострілив його в обидві ноги, при чому сонних повстанців повязав перед тим з допомогою своїх хатних, а наймита післав до Козятина по большевиків. Вони, з’явнвшись, забрали всіх повстанців разом з позбавленим можливости ходити, отаманом. Це була пімста того селянина за те, що в 1919 році отаман Карий розстріляв його рідного брата, у якого був на Великдень.