Тепер козаки вибігли на вулицю, де себе краще почувають, як у хаті. Бачать у школі світло. Школа гарна, мурована. Один лотиш виліз на стіл і щось до дядьків говорить зі стола. Харко бере большевика на приціл через вікно: бах! — і смертельно поцілений лотиш валиться зі стола на підлогу. Селяни, як стояли, так і бухнули зі страху на долівку, аж козаки вголос зареготалися. Від школи козаки вже пішли городами в напрямі Медведівки до нас. Не було за ними ніякої погоні.
Пізніше я довідався, що в кімнаті Лапова серед інших начальників „продкомісій" був і начальник групи тов.
Александров, який бодай зі стріху порачкував собі дещо по долівці. Моя записка зробила на безоглядних комуністів-москалів і лотишів сильне вражіння. Сміливий напад і два вбивства так вплинули на них, що на другий день вони евакуували всіх своїх жінок і важніші речі до Винниці. Відтоді вже не їздили „продкомісійці" по селах малими гуртками, як перше — по грабіж за українським хлібом, не їздила одна комісія, а приїздило їх кілька і вже не були вони такі безоглядні. Лотиші заговорили до селян по російськи, перед тим вдавали, що не розуміють селян, і виключно балакали між собою по лотиськи.
Козаки шкодували, що ця група завчасу виїхала, не заждавши до половини місяця березня, коли можна було у большевиків „позичити" добрі коні.
Кінчався місяць лютень. З циганської оселі прийшли ми на хутори в лісі під Вербицьким Майданом, а вечором цілий відділ перейшов до села Вербицького Майдану. Тут перебував мій знайомий підполковник Павло Коноплянко. З ним я пізнався торік восени і дав йому організаційні доручення, Тепер хочу справдити, що зробив він для поширення повстанчого руху.
Коноплянко був родом з Херсонщини, єлисаветського повіту. При гетманській владі командував Державною Вартою, а потім був змобілізований до армії ген. Денікіна. Як прийшли большевики, то Коноплянко зорганізував повстанчий загін на Херсонщині, але довго там не втримався, та з цілою родиною виїхав на Поділля в летичівський повіт і став начальником лісорозрібки. При ньому був і його батько, дружина з сестрою та одна 3-річна дитина. Безумовно Коноплянко українець, але вихований на російській культурі? Я не звертав уваги на те, що він був в армії Денікіна, та що в його родині можна було почути російську мову. Мені важна була щира його ненависть до большевизму і комунізму, посвята для повстанчої праці і навіть рішення, не зважаючи на обтяження родиною, вступити до повсталого загону. Осінню я противився, щоби Коноплянко був з нами, тому радив йому заждати до весни, а цілу зиму підготовляти Летичівщину і своїх робітників на лісорозрібках до повстанчої акції. Щоб не деконспірувати Коноплянка, я не тільки у нього не бував, але й оминав його Вербицький Майдан здалека.
Тепер 1-го березня, першого дня весни, хоч ще всюди сніг, я з Ковбасюком і Добровольсьюш та визначнішими козаками завітав до підполковника Коноплянка. Він з дружиною щиро нас прийняв, а в довірочній розмові виявилося, що Коноплянко за зиму зробив дуже багато. У своїм районі він навязав контакт з багатьма большевицькими урядовцями — щирими українцями. Серед антагоністів большевизму було й декілька москалів. Байдуже, з нами, проти спільного ворога, можуть йти. Ми задивлялися тоді на справу так: у нас є національні тенденції, а в москалів — соціяльні підстави до ворожнечі з большевизмом, і заки ми з ними будемо мати свої порахунки, можемо білий московський елемент використати проти червоних.
Подаю до відома Коноплянка, що на днях буду пробувати напасти на большевицьку кінноту, щоб здобути коні. Нехай Коноплянко веде розвідку та негайно повідомить, де стоїть менший відділ кінноти в Летичівщині, бо на теренах винницького і літинського повіту чатуватиму через своїх звідунів. Умовляюся з Коноплянком, щодо моєї майбутньої зустрічі з представниками большевицької влади, які пізніше мають зрадити большевиків і влитися до повстанців. Зокрема цікавив мене начальник повітової летшчівської міліції, поручник Кохан.